Тема N1 М. В. ГОГОЛЬ

Микола Васильович Гоголь – класик світової культури, один з найбільш незвичайних і загадкових письменників.
Він залишив у спадок неоціненний доробок з повістей і романів, драматургії та публіцистики. Його твори читають та екранізують в Америці й Німеччині, в Росії і Білорусі , і , звісно в Україні. Про нього розповідають містичні легенди, загадковою залишається навіть смерть Миколи Васильовича.
Твори М.В. Гоголя "Тарас Бульба", "Мертві душі", "Вечори на хуторі біля Диканьки", "Ревізор", "Вій", "Одруження", "Записки божевільного" знайшли своє місце серед найкращих художніх досягнень світової літератури.

Мико́ла Васи́льович Го́голь

Пасічник Рудий Панько; Рудий Панько; В. Алов; П. Глечик; Н. Г.; ОООО; Г. Янов; N. N.

1809 -1852
Згідно з сімейними переказами він походив зі старовинного українського козацького роду і був нащадком відомого козака Остапа Гоголя, що був наприкінці XVII століття гетьманом Правобережної України. У смутні часи української історії деякі з його предків приставали і до шляхти, і ще дід Гоголя, Панас Дем'янович Гоголь-Яновський (1738-1805), писав в офіційному папері, що «його предки, прізвищем Гоголь, польської нації»,^[18] хоча більшість біографів схильні вважати, що він все ж був «малоросом».

Тема N2 "РЕВІЗОР".

Творча історія . Образи чиновників

«Ревізор» справді геніальний твір М. В. Гоголя, немає людини, яка б не чула фразу: «До нас їде ревізор». Комедію написано легко в жанрі гротеску і тому читається швидко, із задоволенням і невимушено. Але, незважаючи на всю простоту викладу п’єси, питання, які піднімає автор і глибина творіння не так проста, як здається на перший погляд.

Звичайно, в основі творіння лежить тема чиновників їх свавілля і аморальність, але не варто забувати, що за посадами завжди стоять люди зі своїми слабкостями і пороками. Саме цю проблему і піднімає на загальний огляд М.В. Гоголь. Автор стосується заборонених тем, тих питань, які як брудну білизну не прийнято виставляти напоказ.

Історія написання

Ревізор» — комедія у п’ятьох діях Миколи Гоголя, написана упродовж 1835–1836 років.

Сюжет “Ревізора” підказав авторові О. Пушкін. Зокрема у спогадах Володимира Сологуба описується, що: «Пушкін познайомився з Гоголем і розповів йому про випадок, що трапився у місті Устюжні Новгородської губернії — про якогось проїзного пана, що видав себе за чиновника міністерства й обібрав усіх міських жителів».

“Ревізор” сюжет

Дія I

Колезький реєстратор Іван Олександрович Хлестаков слідує з Петербурга в Саратов зі слугою Осипом та зупиняється в повітовому містечку. Хлестаков не має грошей, бо усе програв у карти. У цей час градоначальство довідується про приїзд інкогніто з Петербурга ревізора. Міські поміщики Бобчинський і Добчинський, випадково довідавшись про появу неплатника Хлестакова в готелі, вирішують, що це і є ревізор, і доповідають про нього городничому.

Починається переполох. Чиновники й офіційні особи метушливо кидаються прикривати свої гріхи, а городничий Антон Антонович Сквознік-Дмухановський вирішує особисто піти на поклін до ревізора.

Дія II

Голодний Хлестаков, що влаштувався в найдешевшому номері готелю, міркує, де б роздобути їжі. Поява городничого в номері Хлестакова стає для нього неприємною несподіванкою. В той же час і городничий відверто боїться, думаючи що розмовляє з важливим столичним чиновником. Городничий, думаючи, що Хлестаков — ревізор, пропонує йому хабар. Хлестаков, думаючи, що городничий — добросердий і чималий громадянин, приймає від нього у борг. Також городничий пропонує Хлестакову оглянути богоугодні заклади міста, на що той погоджується.

Дія III

Дім городничого. Захмелілий Хлестаков, угледівши дам — Ганну Андріївну й Марію Антонівну, вирішує помалюватись перед ними, він розповідає небилиці про своє важливе положення в Петербурзі, і навіть сам починає у них вірити. Але незабаром мова відмовляється служити порядно захмелілому столичному гостеві, і Хлестаков за допомогою городничего відправляється «відпочити».

Дія IV

Наступного дня Хлестаков починає просити гроші від жителів міста і вони, думаючи, що він їх позичає, дають їх йому, а купці, слюсарка та унтер-офіцерська дружина починають скаржитися йому на городничого. Випровадивши останнього гостя, він устигає позалицятися до дружини й дочки Антона Антоновича. І, хоча вони знайомі лише один день, Хлестаков просить руки дочки городничого й дістає згоду батьків. Слуга Хлестакова Осип, будучи розумнішим за свого хазяїна, настійливо рекомендує Хлестакову швидко вбиратися з міста, поки не розкрився обман. Хлестаков їде, наостанок відправивши своєму другові лист із місцевої пошти.

Дія V

Городничий і його оточення полегшено відсапуються. Городничий дає прочухану купцям, що ходили скаржитись на нього Хлестакову. Однак купці обіцяють багате частування на заручини Марії Анотнівни з Хлестаковим і городничий одразу ж їх пробачає. Він збирає гостей, щоб урочисто оголосити про заручини Хлестакова з Марією Антонівною. У цей час поштмейстер місцевого відділення за власною ініціативою розкрив лист Хлестакова і з’ясувалося, що інкогніто виявився шахраєм і злодієм. З’являється і інша новина — у готелі чиновник з Петербурга вимагає городничого до себе. П’єса закінчується німою сценою…

Джерело: https://dovidka.biz.ua/revizor-syuzhet

1.Дія сюжету твору “Ревізор” розгортається в провінційному повітовому місті, розташованому десь в глушині: «Та звідси, хоч три роки скачи, ні до якої держави не доїдеш».

2.Містом N управляє городничий, який користується своїм становищем і безкарністю, творячи свавіля – розкрадаючи казну і приймаючи хабара в будь-якому еквіваленті. Що у нього, що у інших чиновників вельми своєрідне розуміння про турботу добробуту міста та його жителів.

3. У місті все сприймається крізь призму наживи, геть забувши про моральність і моральні цінності. Так, гроші, виділені на будівництво церкви, давно вкрадено. Місто знаходиться в запустінні, в лікарні брудно, пацієнти видом своїм схожі на ковалів і курять тютюн, в суді сторожі, розводять гусей і сушать речі, вчителі гримасують і корчать пики учням. Ліки не купують, в силу судження: «якщо помре, то і так помре; якщо видужає, то і так одужає », тому люди в повітовому місті« як мухи одужують». Поліцейські ж замість виконання своїх обов’язків безчинствують, пиячать і б’ють городян. Але при цьому городничий «в вірі твердий» і щонеділі відвідує церкву.

4. ЗМІНИ. весь цей звичний уклад життя змінює звістка про прибуття ревізора. Адміністрація міста, відчуваючи страх перед годиною розплати, хвилюючись та намагаючись приховати свої гріхи, помилково приймає за ревізора зовсім іншу людину – Хлестакова, який в комедії виступає на противагу чиновникам. Він зовсім з іншого оточення, і є нерозумним, недалеким, хвалькуватим «без царя в голові». Але саме ця безпосередність і вводить в оману представників влади міста.

5.Поведінка чиновників.

Чиновники ж, звиклі судити по собі, всіляко намагаються догодити лже-ревізору і підсовують йому хабара, при цьому, не забуваючи доносити один на одного. Хлестаков же людина жадібна дуже швидко захоплюється можливістю легкої наживи, і з пристойною сумою залишає місто, залишаючи бюрократів ні з чим.

Висновок

Таким чином, в Ревізорі зібрані всі можливі людські гріхи. Неспроста Микола Васильович закінчує комедію німою сценою. Тільки за допомогою такого прийому можна підвести фінальну риску, ще раз додатково підкреслити всі недоліки і особливості характеру персонажів, і вказати, на те, що будь-яке зло не залишається безкарно!

“Ревізор” аналіз твору

Автор – Микола Гоголь

Рік написання – 1835

Жанр – комедія соціально-сатиричної спрямованості.

Напрямок – реалізм

Тема – пороки суспільства, чиновництво і його беззаконня, лицемірство, духовна бідність, загальнолюдська дурість.

Основна думка п’єси – думка про неминучу духовну відплату, яку повинен очікувати кожен чоловік. За основну думку можна взяти цитату: “На дзеркало нема чого нарікати, коли пика крива”.

Чиновники і відомі діячі здебільшого поводяться неналежно (наприклад, беруть хабарі) і лише з приїздом високопоставленої особи починають прикривати свої грішки.

Проблематика твору “Ревізор”

– чинопочитання;

– хабарництво;

– морально-етична проблематика.

“Ревізор” композиція

Зав’язка. Звістка про приїзд ревізора.

Розвиток дії. 1. Розпорядження Городничого чиновникам. Новина з готелю. 2. Візит Городничого в готель. 3. Огляд Хлестаковима богоугодних закладів. Хлестаков в будинку Городничого. 4. Парад чиновників і скаржників. 5. Сватання Хлестакова.

Кульмінація. Брехня Хлестакова і торжество Городничого.

Розв’язка. Лист Хлестакова Тряпічкіну. Звістка про приїзд справжнього ревізора.

Головні герої твору “Ревізор”:

Антон Антонович Сквозник-Дмухановський, городничий

-Анна Андріївна, його дружина

-Марія Антонівна, його дочка

Лука Лукич Хлопов, доглядач училищ.

-Дружина його.

Аммос Федорович Ляпкин-Тяпкін, суддя.

-Артемій Пилипович Суниця, піклувальник богоугодних закладів.

-Іван Кузьмич Шпекин, поштмейстер.

-Петро Іванович Добчинський, Петро Іванович Бобчинський – міські поміщики.

-Іван Олександрович Хлестаков, чиновник з Петербурга.

-Осип, слуга його.

Християн Іванович Гібнер, повітовий лікар.

-Федір Іванович Люлюков, Іван Лазаревич Растаковскій, Степан Іванович Коробкін – відставні чиновники, почесні особи в місті.

Степан Ілліч Уховертов, приватний пристав.

Свистунов, Пуговіцин, Держиморда – поліцейські.

Абдулін, купець.

Джерело: https://dovidka.biz.ua/revizor-analiz-tvoru

Тема N3 Цикл петербурзьких повістей: основні теми та проблеми. ПОВІСТЬ " ШИНЕЛЬ"

Петербурзькі повісті являють собою особливий етап у творчості Гоголя; історики літератури говорять про другий, «петербурзький», період його діяльності.

Петербурзькі повісті— загальна назва п'яти повістей, написаних Миколою Гоголем, і назва складеного з них збірника. Об'єднані спільним місцем дії — Санкт-Петербургом 1830—1840-х років. Під пером Гоголя Петербург - столиця імперії, символ російської державності. стає осередком вульгарної російської дійсності

Зміст збірника

«Невський проспект» - метафора обману і суєти. Автор показує рухомі по вулиці бакенбарди, краватки, вуса та інші "частини" людини, тим самим реалізуючи метафору про знеособлення людей бюрократичним світом.
«Ніс» - Ніс "заміщає" функцію очей - "дзеркала" людської душі, тому почуття відбиваються насамперед на "стані" носа. Доленосне для Акакія Акакійовича рішення про необхідність шити нову шинель Петрович приймає тільки після того, як "натягне в ніс тютюну",
«Портрет»
«Записки божевільного»У 1835 р виходять дві книги Гоголя: "Арабески" і "Миргород". До збірки "Арабески" були включені повісті "Невський проспект", "Записки божевільного" і "Портрет", а також статті Гоголя з питань історії та мистецтва.
«Шинель»

1."ШИНЕЛЬ" - найзначніший твір петербурзького циклу

- Назва повісті «Шинель» символізує владу речі над людиною.

Про це говорив іще в 1934 році письменник і критик Олександр Воронський у книзі «Гоголь»: «Шинель затуляє собою людину,яка вже здається прив’язаною до неї. На шинелі зосереджено всі помисли Акакія Акакійовича… Такою є влада речі над людиною.Не дивно, що Акакій Акакійович, пограбований, позбавлений мрії,

сенсу життя, помирає, причому в передсмертному маренні йому ввижається шинель».

у творі:

шинель - ознака приналежності до бюрократичного світу

шинель-природне бажання відчути себе людиною.

- Історія роботи - Задум: в 1836 р Гоголь читав її в чорнової редакції Пушкіну.У робочій редакції 1839 року твір мав назву «Повість про чиновника, що краде шинелі», а головного героя звали Акакій Акакійович Тишкевич. Гоголь тричі брався за повість, але довести її до кінця зміг тільки навесні 1841 року.Остаточна редакція цієї повісті відноситься до 1842.Перша публікація твору

- Джерело твору -Канцелярський анекдот про бідного чиновника, який захоплювався полюванням

- Сюжет - Трагічна доля «маленької людини» Акакія Башмачкіна. Анекдот під пером Гоголя набуває трагічне звучання: маленька людина, Акакій Акакійович Башмачкін, втративши шинель - ознака приналежності до бюрократичного світу, - перестає цікавити оточуючих його людей. Прагнення Башмачкіна у що б то не стало зшити нову шинель розглядається Гоголем не як прагнення задовольнити власне марнославство, а як природне бажання відчути себе людиною.

Маленька людина» в літературі — це людина з нижчих щаблів суспільної ієрархії, яка болісно переживає власну незначущість і закомплексованість, ущемлену гордість і несправедливість. До цієї теми зверталися О.Пушкін (повість «Станційний наглядач», образ Самсона Виріна), М.Лєрмонтов (роман «Герой нашого часу», образ Максима Максимовича.)

(Куди тільки Акакій Акійович не звертався за допомогою — усюди зустрічав лише байдужість, зневагу й крик, бо своїм виглядом "маленької людини" він створював враження жалюгідного створіння)

У повісті накладаються один на один побутовий, психологічний і філософський плани.

Пригадайте побут чиновника.Як живеться в цьому місті «маленькій людині»?
Хто почувається в Петербурзі добре?
- Яким постає місто в повісті «Шинель»?

В українських повістях Гоголя Петербург —місто фантастичне, місто-свято, що приголомшує своєю пишністю, розмахом життя. У повісті «Шинель»

- Петербург — це місто соціальних контрастів. До «маленької людини» воно вороже, дрібний чиновник почувається в ньому незатишно. Щоб вижити в Петербурзі, треба бути нахабним і жорстоким розбійником або «значною особою», людиною при грошах, чинах і владі.

Тема твору «Шинель» — не тільки історія одного чиновника, це людські страждання, що заздалегідь є соціально визначеними, оскільки багато що в житті залежить від чину (посади).

Різновидом художньої деталі є психологічна деталь.

Психологічна деталь — художня деталь, яка виступає засобом психологічної характеристики героя, допомагає розкрити внутрішній світ персонажа.

- Як живе Башмачкін?

- Кого (чого) і чому боїться Башмачкін?

- Як складаються його взаємини із суспільством?Пояснити фразу головного героя "Облиште мене, для чого ви мене ображаєте?"створює сумне враження, Башмачкін не міг протистояти нахабству й брутальності в реальному житті.

- Чим, на вашу думку, зумовлене ставлення до Башмачкіна тих, хто його оточує: людською жорстокістю, низьким соціальним становищем Акакія Акакійовича чи його духовною біднотою?

ТЕМА СТРАХУ. ТЕМА ВЛАДИ ГРОШЕЙ

Порівняйте особливості розкриття теми грошей і їхньої ролі в житті людини в повістях «Шинель» М. Гоголя і «Гобсек» О. де Бальзака.

-Чому Гоголь звертається до фантастики? Фантастичне завершення сюжету: поява мертвого Башмачкіна, що знімає шинелі з перехожих, а потім і з самого значної особи

Поєднання реального і фантасичного створює специфічний «гротескний» світ, аномальний і дивний світ, в якому реальне та нереальне несподівано постають в органічній єдності. мрець бореться з несправедливістю, генерал- змінює свою поведінку з підлеглими..

Гоголівський гротеск: Фантастичне - форма виявлення протиприродності петербурзької дійсності, реальне - сатиричного викриття аномалій життя.

Реалістичні елементи:описи Петербурга, служби героя, життя чиновників, приготування і пошиття шинелі, поведінка генерала та дрібного чиновника Опис службових обов’язків героя;· зображення побуту чиновника;· байдужість тих, хто мав би захистити

Романтизм:Поява привиду в кінці твору;·покарання «значної особи»

Повість "Шинель" надала найбезпосередніший вплив на ідейний задум роману "Бідні люди" Достоєвського, цикл "Записки мисливця" Тургенєва, розповіді Григоровича. "Всі ми вийшли з гоголівської" Шинелі "", - зізнавався Достоєвський.

Ідея Необхідність співчуття та поваги гідні всі люди, незважаючи на їх соціальне становище. Письменник показав несправедливість і жорстокість суспільства щодо «маленьких», але чесних і сумлінних людей.

ТЕМА

ОСОБЛИВОСТІ СЮЖЕТУ Й КОМПОЗИЦІЇ

ПРОБЛЕМНЕ ЗАПИТАННЯ:

ЧОМУ ТВІР НАЗИВАЄТЬСЯ " ШИНЕЛЬ"?

1. ПРИГАДАЄМО СЮЖЕТ

а) Експозиція — розповідь про департамент та характер Акакія Акакійовича

б) Зав’язка – виникнення ідеї залатати стару шинель або пошити нову

в) Розвиток дії – походи Башмачкіна до кравця Петровича, аскетичне існування і мрії про майбутню шинель, пошиття нової шинелі, відвідини іменин, на яких шинель Акакія Акакійовича мала бути «сприснута»

г) Кульмінація – крадіжка нової шинелі

д) Розв’язка – безуспішні спроби Башмачкіна повернути шинель; туга героя за шинеллю і його смерть, фантастична історія про привид чиновника, який шукає свою шинель

2. ПІДСУМУЄМО.

ЩО ВІДОМО ПРО ГОЛОВНОГО ГЕРОЯ?

1.Чи випадково Гоголь назвав Башмачкіна Акакієм? Напевно, що ні, бо в перекладі з грецької ім'я Акакій означає "незлобливий". Зважаючи на те, що таким самим є і батьківське ім'я, можна вважати, що автор ніби подвійно підкреслює характеристику персонажа, акцентуючи увагу на його непротивленні злу.

Аналіз цього героя не вимагає великих зусиль

Акакій Акакійович Башмачкін:

Ім’я «Акакій» перекладається як «незлобливий

Портрет: Герой трохи рудуватий, з залисинами, низький, має нездоровий колір обличчя.

Професія – титулярний радник. Він працює в одному департаменті, переписує папери.По суті, він беззаперечно виконує вказівки начальства і особливо замислюватися над чим-небудь йому не доводитися. Його робота не вимагає навіть елементарної кмітливості. А коли йому пропонують якесь завдання зі змістом, він починає сильно хвилюватися.

Матеріальні статки: бідний. Його заробітна платня 400 рублів на рік.

Спілкування:. Він так давно переписує документи, що ніхто не пам’ятає, його вік, коли він був прийнятий на роботу. Навіть його голосу ніхто не чув, за винятком прохання: залишити його і не ображати. Це слова, які він вимовляє в тих випадках, коли знущання колег заважають виконувати обов’язки.

Особисте життя:Башмачкін живе роботою.

Риси характеру: непримітний, добрий, закомплексований, невпевнений у собі, смиренний, всього боїться, не може за себе постояти, покірний долі, не схильний до протесту, має занижену самооцінку.

Найголовніша риса характеру героя – надзвичайна терпеливість.

3. УЗАГАЛЬНИМО:

З якою метою прагне придбати шинель?

Духовне життя цього героя також обмежене. Замовляючи нову шинель, він не шукає розкоші, а всього лише хоче захистити себе від холоду і бути на роботі у відповідній формі. З того моменту, як він звернувся до кравця Петровича, думки про нову шинель стали сенсом його існування. Тепер він менше їв, менше вживав чаю, не палив свічки по вечорах, не носив білизну пралі, а тому вдома ходив в одному і тому ж халаті. І все це заради того, щоб зібрати грошей на шинель. Навіть обличчя його починало світитися від цих думок, з’явився блиск в очах.

Образи-символи.

Нова шинель – символ справжнього, гідного людини життя.

Кравець Петрович – був хорошим майстром. Коли Башмачкін прийшов до нього лагодити шинель, він повідомив йому, що треба шити нову. І назвав ціну – 150 рублів. Петрович зшив Башмачкіну чудову шинель.

4. ЧИ ЗМІНИВСЯ ГЕРОЙ, КОЛИ ОТРИМАВ НОВУ ШИНЕЛЬ ?

З появою шинелі з теплою підкладкою і хутряним коміром, Башмачкін зовсім змінився.( сенс життя) Його колеги в честь цього навіть влаштували свято. На жаль, це був єдиний день, коли герой ходив у своїй обновці. У той же вечір на нього напали грабіжники і зняли шинель.

Втрата нової шинелі – символ втрати сенсу життя, втрата ідеї, що надихала його, дала новий сенс існуванню.

Коли Акакій Акакійович звернувся до будочника за допомогою, той тільки відмахнувся від нього. Так вчинив і приватний пристав, до якого він пішов на наступний день.

З усією строгістю в обличчі і голосі він відчитав Акакія Акакійовича і нагрубив йому. У той же день Башмачкін перемерз на вулиці в своїй старій, зубожілій шинелі і застудився. Відчуття своєї повної безпорадності, безглуздя й марності і стало головною причиною того, що Акакій Башмачкін незабаром після всіх цих подій захворів і помер. "І Петербург залишився без Акакія Акакійовича, нібито в ньому його ніколи й не було. Щезла і зникла істота, ніким не захищена, нікому не дорога, ні для кого не цікава, що навіть не привернула увагу і природознавця, який не пропускає нагоди посадити на шпильку звичайну муху та роздивитися її в мікроскоп..."

4.ЧОМУ НІХТО НЕ ДОПОМІГ ДЛЯ БАШМАЧКІНА?

Чому не допоміг генерал? Як характеризує його цей вчинок?

«Значна особа» – генерал, який нещодавно отримав звання, яке зіпсувало його. Як людина дуже сувора, він прогнав бідолаху, демонструючи свою владу. Він навіть не вслухався в проблему, а відправив бідного чиновника з кабінету, мовляв, той порядку не знає, лізе прямо до такої значної особи. Згодом він пожалкував, що так повівся й перебував у поганому настрої, навіть хотів виправити ситуацію. Але дізнався, що Башмачкін помер. Щоб відволіктися від поганих думок він збирався розважитися зі своєю коханкою Кароліною Іванівною.

Тема твору "Шинель", — це людські страждання, що заздалегідь є соціально визначеними, оскільки багато що в житті залежить від чину (посади).

"Маленька людина" Події повісті показують, що герой не бажав нікому зла і був гідною людиною, однак в силу своєї слабохарактерності прожив «маленьке» і нікчемне життя.

5. ЧОМУ БАШМАЧКІН ВИРІШИВ ПОМСТИТИСЯ?

\Через кілька днів він помер, але став примарою біля мосту і відбирав у перехожих шинелі. В один з вечорів він напав на свого знайомого високопоставленого чиновника і з нього теж стягнув шинель. З тих пір «значна особа» нікому не грубить. Та й мрець перестав з’являтися біля мосту.

.

ПОМСТА - ПРОТЕСТ. таким фантастичним прийомом Гоголь скористався, щоб привернути увагу знов-таки не стільки до Акакія Акакійовича, як до тих, хто має високий чин — до "високих осіб". Мрець в образі чиновника з'являється вночі в місті й здирає шинелі, незважаючи ні на чин, ні на звання.
Захистив себе і свою гідність, намагався відновити справедливість.

ВИСНОВОК: М.ГОГОЛЬ застерігає людей від того, щоб чин не робив безликими особами людей в суспільстві

Фінальна частина — це своєрідне застереження для "сильних світу цього". Можна твердити, що подібні стосунки в суспільстві й сьогодні зустрічаються не рідко, — розмова гоголівського генерала з нижчим за рангом, що звелася до трьох фраз: "як ви посміли? чи знаєте, з ким розмовляєте? ви розумієте, хто стоїть перед вами?" може бути почута і в наш час від деяких пихатих можновладців.

"Гоголя мучило те, що Росія віддалась духам зла й неправди, що скрізь повно фізіономій і пик, і важко знайти в ній людину... Його пригнічувало зло, він ніде не міг віднайти добро, не бачив образу людини", — зазначає М. Бердяев. Саме в такому пошукові й з'явився твір "Шинель", який вважається неперевершеним і щодо письменницької майстерності, і щодо вибору теми та засобів творення образів.

Тема . "Маленька людина"

Доля "маленької людини"

у повісті "Шинель"

Чому Гоголь не публікував твори українською мовою?

1828 року юний Микола Гоголь приїхав до Санкт-Петербурга, столиці Росії, з виразним наміром зробити кар’єру. Згодом він там видав три книжки оповідань і повістей, дія яких відбувається в Україні, але написані вони російською мовою, хоча й специфічно гоголівською, яка рясніла українськими словами та виразами.

Це два томи «Вечорів на хуторі поблизу Диканьки» (1831 та 1832) та «Миргород» (1835). Ці книжки мали карколомний успіх і досі вважаються класикою російської, а повість «Тарас Бульба» – також і світової літератури (Ернест Хемінгуей назвав її «однією з десяти найбільших книжок усіх часів»).

Що ж спонукало Гоголя відмовитися від використання у творчості рідної, української мови, та все-таки писати про Україну?

Гоголь виховувався у родині українських шляхтичів. Виховувався за обставин дуже складної мовної ситуації в Україні, яка вже досить давно була повністю політично інтегрована до російської імперії і де після невдалого повстання 1709 року (тобто за сто років до народження Гоголя) проти Росії під проводом гетьмана Івана Мазепи придушувалися будь-які прояви незалежного українського культурного життя.

Незважаючи на це, як це твердив у своїй статті 1924 року російський критик Василь Ґіппіус, у сім’ї Гоголя все ще спілкувалися українською мовою. Його батько Василь писав українські п’єси, а мати, як зауважує український вчений Володимир Звиняцьковський, «так ніколи й не опанувала чужої московської мови».

Сам Гоголь вважав українську мову рідною, і докази цього знаходимо у його листуванні з українським приятелем, ректором київського університету Михайлом Максимовичем. У листі від 20 квітня 1834 року Гоголь аналізує функціонування деяких слів, ужитих Максимовичем у російській та українській мовах. Другу з них Гоголь називає «нашою мовою».

Коли Гоголь народився 1809 року, українська розмовна мова вже мала низький статус у частині України, що входила до російської імперії. Багато українських аристократів, що сприйняли російський контроль, вважали українську мову лише мовою простолюдів. Тож якщо людина піднімалася на вищі соціальні щаблі, вона, як правило, припиняла вживати українську. Російська стала письмовою мовою в Україні після указу Петра I 1720 року, згідно з яким усі книжки, що видавалися в Україні, мали виходити російською мовою.

Низький статус розмовної мови означав, що найпершими творами, у яких вона вживалася, були бурлеск і комедії, тобто сценічні постановки для народу, в яких українська мова була прийнятною. Росіяни ж не сприймали літературу українською, бо вважали українську мовою неосвічених росіян, які просто походять зі специфічного регіону Росії.

Іншими словами, комедії, написані українською, росіянами не сприймалися як окрема література, але як якісь периферійні твори російської літератури. Так сприймали, зокрема, «Енеїду» Івана Котляревського, що її перший том вийшов українською мовою у столиці Росії Санкт-Петербургу 1798 року, тобто лише за 11 років до народження Гоголя.

До тодішнього сприйняття українських творів росіянами негативу додавало ще й те, що у той час ще не існувало українського правопису. Тож такі автори, як Іван Котляревський, Семен Гулак-Артемовський, батько Гоголя Василь та сам Микола Гоголь, коли писали українською, вдавалися до російського правопису, тобто просто записували українські слова російськими літерами. Таке написання було ще одним чинником, що через нього росіяни сприймали твори української літератури як щось написане діалектною формою російської мови, а не окремою мовою.

Коли Гоголь народився, багато освічених людей в Україні були двомовними. Ґіппіус пояснював, що рідна українська мова була мовою домашнього вжитку, а також мовою простонародних персонажів комедій, тоді як усе більш-менш серйозне: листи, щоденники й ліричні вірші – писалися російською. Відомо, що батько Гоголя писав п’єси українською, а вірші – російською.

Український учений Сергій Шелухин у написаній 1909 року статті «Гоголь та малоросійське суспільство» зазначав: «Навіть найбільш «українофільські» автори у час Гоголя і пізніше використовували обидві мови». Як приклади Шелухин наводить Миколу Костомарова, Данила Мордовцева, Григорія Квітку і Тараса Шевченка.

До цього списку можна додати й таких письменників, як Марко Вовчок, Євген Гребінка та Панько Куліш, що вважаються класиками української літератури. Наприклад, Куліш – автор історичного роману та віршів українською мовою, що був першим біографом Гоголя, – цю біографію написав російською. Сам Тарас Шевченко вдавався до російської для написання оповідань, листів і навіть щоденника.

Звідси можна зробити висновок, що коли Гоголь формувався як людина перед початком літературної кар’єри, українську мову не можна було використовувати для написання «серйозної» літератури. А стилем російської літератури у той час було часте вживання слів і висловів церковнослов’янського походження.

Це був дуже високопарний стиль, тож розмовна мова начебто автоматично його знижувала. Тому у випадку Гоголя це означало, що тоді як українська мова поставила б його на периферію російської літератури того часу, російська була мовою, якою треба було писати, якщо він хотів досягти визнання як письменник.

Слід також відзначити, що Гоголь, як і інші українські інтелектуали, таки писав українською перед тим, як поїхав до Росії. Коли він усе ще вчився у ліцеї в Ніжині, що на Чернігівщині, він написав українську епіграму на одного з учителів. Його однокласник Пащенко згадував, що у ліцеї вони грали українську п’єсу, яку тоді ж таки написав Гоголь. А американський критик Джудіт Корнблатт вважає, що Гоголь був автором більш ніж одної п’єси українською мовою. На жаль, ці п’єси до нас не дійшли.

Чому Гоголь писав про Україну?

Коли Гоголь прибув до Санкт-Петербурга, він швидко зорієнтувався, що, на відміну від української мови, українська культура була дуже популярною серед російської еліти. Цю деталь не обійшли багато біографів письменника.

Ґіппіус, зокрема, зауважував, що Гоголь швидко оцінив літературний ринок, побачив, у якому напрямку розвивалася література, і зрозумів, який тип письма дозволить йому найкраще досягти мети, тобто стати успішним письменником. Невдовзі по прибутті Гоголь писав у листі до матері, наскільки великим було зацікавлення в Україні.

У чому ж причина такої популярності України в Росії у ті часи? Від середини 1820-х років питання народності стало дуже важливим у російській літературі. Запровадження традиції романтики призвело до відходу російських письменників від копіювання західних моделей і до впровадження «своїх», місцевих матеріалів. У цьому сенсі Україна стала об’єктом надзвичайного зацікавлення.

Ґіппіус пояснює, що, з одного боку, Україна належала Росії, а з іншого – ні. Тоді це радше був такий собі сусід, кровний родич, що водночас був досить екзотичним, такою собі слов’янською Італією, як це сприймалося у Санкт-Петербурзі.

А позаяк Італія давала натхнення багатьом західним романтикам, Україна почала надихати на творчість росіян. Тож такі популярні тоді російські письменники, як Олександр Пушкін, Кіндрат Рилєєв, Василь Нарєжний і Орест Сомов, почали обирати українські сюжети.

Тобто Україна в уяві росіян у той час виконувала ту саму функцію, яку Шотландія виконувала в уяві англійців, завдяки Робертові Бернсу та Волтерові Скотту. Також Україна була особливою для Росії ще й тому, що її на той час значною мірою французькомовна аристократія після війни з Наполеоном (1812–15) почала активніше досліджувати своє слов’янське коріння. Аристократи хотіли дізнатися, що воно таке бути слов’янином, на відміну від західного європейця.

Поступово питання того, що саме є таким специфічно російським у Російській імперії, стало одним із найголовніших. У пошуках відповіді багато хто звернувся в бік України. Тому їм було цікаво вивчати Україну, читати про неї, бо здавалося, що лише там, на землі, яку з історичного погляду вони одержали досить недавно і про яку мало знали, зберігся справжній дух давньої слов’янської культури.

У зв’язку з цим цікавим є спостереження британського критика Девіда Саундерса. Російська аристократія перед війною з Францією відмовлялася від російських цінностей, включно з мовою, щоб продемонструвати свою вищість щодо російськомовних простолюдів у власне Росії. Водночас українська еліта відмовлялася від власної української культури й мови, а натомість брала російську, щоб показати свою вищість над простими людьми в Україні. В результаті, коли у Санкт-Петербургу почався процес культурної переорієнтації, російська еліта розглядала українські суспільні вершки як «більш російські, ніж самі росіяни».

Отже, Микола Гоголь дуже швидко оцінив становище на літературному ринку. Він зрозумів, що краще, ніж будь-хто інший, є підготований, щоб із нього скористатися. Адже він мав значно глибші знання України та її культури, ніж будь-хто у культурних колах столиці Росії.

Іще з 1826 року як учень Ніжинського ліцею він вів щоденник, до якого вписував уривки з документів щодо історії України, багатий етнографічний матеріал (народні звичаї, ігри, одяг, традиційні страви), фольклор (легенди, приказки, прислів’я), літературні уривки (старі українські вірші та витяги з «Енеїди» Котляревського). Також він уклав українсько-російський словничок, у якому пояснював значення деяких українських слів.

Та найбільш цінним його надбанням був особистий досвід вимираючої культури українського бароко, що мала розквіт в Україні у 17–18 століттях. У його сім’ї ще була сильною пам’ять про цю культуру.

Іще в дитинстві майбутній письменник неодноразово був глядачем вистав барокової драми, що найяскравіше була представлена ляльковим вертепом та «шкільною драмою». Також він знав українські барокові поеми, і доказом цього є присутність у його щоденнику твору «Вірша, говорена гетьману Потьомкіну запорожцями на світлий празник Воскресенія». Гоголь також студіював щонайменше один бароковий літопис – «Історію русов».

Дослідник Юрій Барабаш зауважує, що «поєднання романтичної історичної традиції і її пафосу з елементами комедії й гротеску, релігійної суворості із фантазією, суму зі сміхом», які є рисами, які вирізняють творчість Гоголя і роблять його унікальним явищем у російській літературі, походять безпосередньо з української барокової традиції, яка на початку творчості письменника в Росії була там абсолютно невідомою, а тому сприймалася як подих свіжого повітря.

Гоголь закричав: "Не твоє діло! Молись!"

У ніч з 11 на 12 лютого 1852 року письменник Микола Гоголь спалив чистовий рукопис другого тому свого роману "Мертві душі". Покликав до себе слугу Семена і наказав принести портфель, в якому зберігалися зошити з продовженням твору. На благання не губити рукопис, Гоголь не зважав. Поклав папери в камін і підпалив їх свічкою, а на Семена закричав: "Не твоє діло! Молись!".

Вранці письменник вражений своїм поривом, сказав графу Толстому: "Ось, що я зробив! Хотів було спалити деякі речі, давно на те приготовані, а спалив все. Як лукавий сильний – ось він до чого мене посунув!".

Згодом Гоголь оголосив, що починає поститися. Невдовзі зовсім відмовився від їжі. Граф Толстой викликав лікарів, але ті не знайшли в Миколи Васильовича ніякої хвороби. Через 10 днів він помер від фізичного виснаження.

Деякі дослідники вважають, що фатальним стало знайомство письменника з протоієреєм Матвієм Константиновським, духовним наставником графа Толстого.

Священик, який відрізнявся різкістю суджень, із часом став і духівником Гоголя. Той показав свій рукопис, над яким працював дев'ять років, отцю Матвію й почув негативний відгук. Імовірно, що жорстокі слова священика стали останньою краплею.

Роман "Мертві душі" задумувався як трьохтомне видання. У травні 1842 року вийшов перший том під назвою "Пригоди Чичикова, або Мертві душі, поема М. В. Гоголя". У ній автор розповідає про колезького радника у минулому, а нині – поміщика Павла Чичикова. Приїжджаючи до міста NN, він намагається завоювати довіру його жителів, аби ті переписали на нього своїх померлих селян. В образах місцевих поміщиків Гоголь дуже влучно зобразив російські суспільні хвороби і різні соціальні типи країни. Окрім того, за задумом Гоголя, перший том мав змалювати минуле Росії, другий – теперішній, а третій – майбутнє.

Микола Гоголь (1809-1852) – український та російський письменник та драматург. Родом із села Сорочинці – тепер Миргородський район на Полтавщині. Під час навчання у Ніжині почав виступати на сцені гімназійного театру як актор і режисер-постановник. Із 1828-го на державній службі у Петербурзі. Через рік почав публікувати повісті з циклу "Вечори на хуторі біля Диканьки". Написав понад 100 повістей, п'єс та романів. Помер у домі графа Олександра Толстого у Москві. Поховали на місцевому цвинтарі Данилового монастиря. 1931 року прах письменника перенесли на Новодівочий цвинтар

Автор: Володимир ГРИСЮК

https://gazeta.ua/articles/culture/_gogol-zakrichav-ne-tvoye-dilo-molis/750633