Вікто́р-Марі́ Гюґо́ (фр. Victor-Marie Hugo, МФА: [viktɔʁ maʁi yˈɡo]; 26 лютого 1802, Безансон, Франція  — 22 травня 1885, Париж) — французький письменник, драматург, поет, публіцист, громадський діяч. Член Французької академії (1841).

• Творчість Гюго дуже різноманітна: романи, лірична поезія, драми у віршах і прозі, політичні промови в Палаті перів, численні листи.
• Віктор Гюго зробив значний внесок в оновлення поезії та театру як лідер течії романтизму у французькій літературі.

• Він також дав змогу багатьом поколінням розвинути думку, що ідеологічна позиція письменника в політичному житті завдяки численним зобов'язанням прирікає його на вигнання.

У період, що передував революції 1848, Гюго майже повністю закинув художню творчість і активізувався як політичний діяч. Він став переконаним республіканцем і після 1848 року брав активну участь у боротьбі за збереження і зміцнення республіканського ладу.

30 червня в світі відзначають День Віктора Гюго, саме в цей день у 1862 році був опублікований останній розділ епічного роману «Знедолені» (Les Misérables)^[7].

https://uk.wikipedia.org/wiki/Віктор_Гюго

Біографія( скласти хронологічну таблицю)

 - Віктор Гюго — син генерала наполеонівської армії Леопольда Сигізбера Гюго (1773–1828), якому був наданий титул графа, за сімейною традицією Жозефом Бонапартом, королем Іспанії, і Софії Требюше (1772–1821).

- Часті перебування в Неаполі та Іспанії внаслідок військових призначень батька позначається на його ранньому віці. 1811 року він зі своїм братом Євгеном вчиться в релігійному закладі Мадрида, Коледжі для дворян. 1813 року він поселився в Парижі з матір'ю, яка розлучилася з його батьком. У липні 1816 року, у 14-річному віці, Віктор написав у своєму щоденнику: «Я хочу бути Шатобріаном або ніким».

- Перша збірка молодого поета «Оди й різні вірші» (1822) сподобалася королю Людовику XVIII: Віктор Гюго був нагороджений щорічною рентою в 1200 франків, що дало йому змогу одружитися з Адель.

- 1823 року він видав свій другий роман «Ган ісландець», написаний у річищі «готичної» традиції. Це означало зближення з романтизмом, 

- 1827 року Віктор Гюго випустив п'єсу «Кромвель», яка виявилася дуже довгою для постановки на сцені, проте її відома «Передмова» стала кульмінацією всіх тодішніх суперечок у Франції про принципи драматичного мистецтва.

- Віддавши захоплену хвалу шекспірівському театру, Гюго повалився на класицистські єдності часу, місця та дії, виступив на захист поєднання піднесеного з гротеском і висунув вимогу використовувати гнучкішу систему віршування

-  повість «Останній день засудженого» (1829) і поетична збірка «Східні мотиви» (1829) принесли Гюго славу.

Період з 1829 по 1843 роки виявився для Гюго надзвичайно продуктивним.

• 1829 року з'явилася п'єса «Маріон Делорм», заборонена цензурою через невтішне зображення Людовика XIII.
• Менше ніж за місяць Гюго написав свою другу драму — «Ернані». За скандальною постановкою 25 лютого 1830 року були інші, такі ж гучні. «Битва за Ернані» завершилася не тільки тріумфом автора п'єси, а й остаточною перемогою романтизму: «Бастилія класицизму» у сфері драматургії була зруйнована.
• Не менший резонанс мали і наступні п'єси, зокрема «Король бавиться» (1832) і «Рюи Блаз» (1838).

Особливе місце у творчості письменника займає 

«Собор Паризької Богоматері» (1831)

 оскільки тут він уперше продемонстрував свої чудові можливості в прозі.

Як і в драмах цього періоду, персонажі роману змальовані за допомогою романтичної символізації: це виняткові характери в надзвичайних обставинах; емоційні зв'язки виникають між ними миттєво, а їхня загибель обумовлена фатумом, який служить способом пізнання дійсності, тому що в ньому відбивається протиприродність «старого ладу», ворожого людській особистості. У цей же період досягає повної зрілості й поетичний дар Гюго.

• Збірники ліричних віршів Віктора Гюго — «Осіннє листя» (1831), «Пісні сутінок» (1835), «Внутрішні голоси» (1837), «Промені й тіні» (1840) — виникли значною мірою завдяки особистим переживанням. У цей час у житті Гюго відбулися важливі події: Сент-Бев закохався в його дружину, а сам він перейнявся пристрастю до актриси Жюльєт Друе. 1841 року літературні заслуги Гюго здобувають, нарешті, визнання Французької Академії, куди його обирають після кількох невдалих спроб.
• 1842 року письменник видав книгу подорожніх нотаток «Рейн» (1842), у якій виклав свою програму інтернаціональної політики, закликаючи до співпраці між Францією та Німеччиною. Незабаром після цього поет пережив страшну трагедію: 1843 року його улюблена дочка Леопольдина та її чоловік Шарль Вакр потонули під час корабельної аварії на Сені. Віддалившись на час від суспільства, Гюго став обдумувати план великого соціального роману під умовною назвою «Негаразди». Робота над книгою була перервана революцією 1848 року: Гюго вступив у сферу активної політики і був обраний до Національної Асамблеї.

Вигнання та тріумф

Після державного перевороту 2 грудня 1851 року письменник зник у Брюсселі, звідти перебрався на острів Джерсі, де провів три роки, а в 1855 — на острів Гернсі. За час довгого вигнання Віктор Гюго створив найбільші свої твори. 1852 року була опублікована публіцистична книга «Наполеон Малий», а 1853 з'явилися «Відплати» — віршована сатира з нищівною критикою Наполеона III і всіх його поплічників.

Гюго під час перебування на Джерсі

1856 року вийшла збірка «Споглядання» — лірична поезія Гюго, а 1859 було видано перші два томи «Легенди століть», які затвердили його славу великого епічного поета. У 1860—1861 Віктор знову звернувся до роману «Негаразди», значно переробивши його і розширивши. Книга була надрукована 1862 року під назвою «Знедолені». Популярність здобули такі персонажі як благородний каторжник Жан Вальжан, засуджений за крадіжку буханця хліба, що перетворився на звіра і відродився до нового життя завдяки милосердю доброго єпископа; інспектор Жавер, який переслідує колишнього злочинця і втілює собою бездушне правосуддя; жадібний шинкар Тенардье і його дружина, катують сирітку Козетту; закоханий в Козетту юний ентузіаст-республіканець Маріус; паризький шибеник Гаврош, героїчно загинув на барикадах.

У період свого перебування на Гернсі Гюго опублікував книгу «Вільям Шекспір» (1864), збірку віршів «Пісні вулиць та лісів» (1865), а також два романи — «Трудівники моря» (1866) і «Людина, яка сміється» (1869). Перший з них відбиває перебування Гюго на Нормандських островах: головний герой книги, наділений найкращими рисами національного характеру, проявляє надзвичайну стійкість і наполегливість у боротьбі з океанською стихією. У другому романі Гюго звернувся до історії Англії в епоху царювання королеви Анни. В основі сюжету лежить історія лорда, в ранньому дитинстві проданого торговцям людьми, які перетворили його обличчя на вічну маску сміху. Він їздить по країні як мандрівний актор разом зі старим Урсусом, що дав йому притулок і сліпою красунею Деєю, а коли йому повертають титул, виступає в палаті лордів з промовою на захист знедолених під знущальний регіт аристократів. Покинувши чужий йому світ, він вирішив повернутися до колишнього мандрівного життя, але смерть коханої доводить його до відчаю, і він кинувся в море.

Гюго 1883 року

Після краху режиму Наполеона III 1870 року, на самому початку Франко-прусської війни, Віктор Гюго повернувся до Парижа в супроводі вірної Жульєтт. Протягом багатьох років він втілював опозицію імперії та перетворився на живий символ республіки. Нагородою йому стала оглушливо урочиста зустріч. Маючи можливість залишити столицю перед наступом ворожих військ, він волів залишитися в обложеному місті.

Обраний у Національну Асамблею 1871 року, Гюго незабаром склав з себе депутатські повноваження на знак протесту проти політики консервативної більшості. 1872 року Віктор видав збірник «Грізний рік», що свідчить про втрату ілюзій щодо Німеччини, до союзу з якою він закликав Францію починаючи з 1842 року.

1874 року Гюго, абсолютно байдужий до нових віянь в прозі, знову звернувся до історичного роману, написавши «Дев'яносто третій рік». Незважаючи на безліч точних відомостей про революційної Франції, в романі знову переважає романтична символізація: один з героїв втілює нещадність до контрреволюціонерів, а другий — милосердя, яке вище всіх цивільних чвар; революцію ж письменник іменує «очисним горнилом», де паростки нової цивілізації пробиваються крізь хаос і морок.

У 75-річному віці Віктор Гюго видав не тільки другу частину «Легенди століть», але і збірник «Мистецтво бути дідом», на створення якого його надихнули онуки Жорж і Анна. Завершальна частина «Легенди століть» вийшла 1883 року. У тому ж році Жульєтта Друе померла від раку, і ця втрата підкосила сили Гюго.

Після смерті Віктор Гюго вшанувався державним похороном, і його останки були поміщені в Пантеон — поруч з Вольтером і Руссо.

https://uk.wikipedia.org/wiki/Віктор_Гюго

«Мазепа» — поема вперше надрукована 1829 року. Натхненням для написання поеми «Mazeppa» стали поема Джорджа Байрона «Мазепа» та творчість Луї Буланже на тему Мазепи. Поема увійшов до збірки «Поезія сходу» (Les Orientales, 1829). Як епіграф до поеми він узяв перший рядок твору Байрона — Away! — Away!

Так само, як Байрон, Гюго наголошує на відстані, що лежить між цінностями українського героя і західним читачем. Проте прагнення романтичного героя до свободи — це не єдина роль Мазепи Гюго. У першій частині поеми Гюго наголошує на зв'язку між людиною і природою, що її оточує — українською природою, хоча Україна не згадується протягом усієї подорожі. Проте в останніх рядках першої частини Гюго повідомляє читача про майбутнє героя, а саме: одного дня його зроблять провідником України (prince … de l'Ukraine у французькому тексті). Дикий скакун Мазепи помирає. Лише коли українця відв'язують від трупа, він спроможний досягти вершини — стати гетьманом.

Цей символізм Гюго розкриває у другій частині поеми. Він пояснює, що Мазепа — це символ митця, що прив'язаний до спини Генія. Митець намагається звільнитися від пут Генія, але не може. Геній відносить митця з реального світу. Природа перешкоджає цим скаканням, бо не розуміє митця. Політ Генія — тобто коня — несе митця з банального світу на межу ідеалу.

Сам про те не здогадуючись, Гюго напророчив незалежне майбутнє України у своїй поемі.

Гюго “Собор Паризької Богоматері” 

Гюго “Собор Паризької Богоматері” аналіз (паспорт)

Автор – Віктор Гюго

Рік написання – 1831

Жанр – історичний роман

Час та місце подій: 1480-і роки, Париж (Середньовічна Франція XV ст. за правління короля Людовіка XI). Події відбуваються у самому Соборі, на Соборній та Гревській площах, у «Дворі чудес».

Тема. У романі «Собор Паризької Богоматері» Віктор Гюго розвиває теми кохання, краси, протистояння в людині християнських догм та людських слабкостей, торкається проблеми народу та народної непокори. Зображує середньовічну Францію на порозі доби Відродження.

Ідея / Ідейний зміст. Антиклерикальна ідея роману. Боротьба між Добром і Злом.

Основний конфлікт. Конфлікт між Добром і Злом (філософський, моральний). Конфлікт короля з феодалами (політичний).

Головні герої

Есмеральда – красива сирота. Їй 16 років. Танцівниця-циганка.

Клод Фролло – 36 років, суворий священик, архідиякон Жозаський.

Квазімодо – глухий горбун, 20-річний сирота, дзвонар Собору Паризької Богоматері.

П’єр Гренгуар – поет і філософ, який приєднався до волоцюг.

Феб де Шатопер – капітан, офіцер, який любив жіночу компанію.

Жоаннес Фролло де Молендіно – школяр, молодший брат Клода.

Клопен Труйльфу – король бродяг та жебраків.

Флер-де-Ліс – дівчина із знатної родини, наречена Феба.

Проблематика. В.Гюго показав, як кохання і краса, собор вплинули на душі Клода Фролло і Кавзімодо. Загальнолюдські проблеми: кохання, смерть, зрада, відданість.

Сюжет і  композиція.  Роман складається з 11 книг

1.ЕКСПОЗИЦІЯ  Перші шість –  Гюго знайомить читача з місцем подій та головними героями. Усі події в експозиції відбуваються протягом трьох днів на початку січня 1482 року. З нагоди дня Богоявлення і свята блазнів на Гревському майдані Квазімодо обирають «королем блазнів»; П’єр Гренгуар  у Палаці правосуддя ставив свою містерію; юна красуня Есмеральда танцює на площі зі своєю кізкою Джалі. Того ж вечора Квазімодо з Кладом намагається викрасти циганку. Викраденню циганки заважає капітан королівських стрільців Феб, який підкорює серце Есмеральди. У Дворі чудес вона бере чоловіки Гренгуара, рятуючи його від шибениці.

2.ЗАВ’ЯЗКА. Розділ IV «Сльоза за краплю води» книги 5-ої Квазімодо затримали жандарми і засудили до покарання біля ганебного стовпа за те, що він намагався викрасти циганку. Його побили, всі сміялися з горбуна, а Есмеральда принесла йому попити,

3. РОЗВИТОК ДІЇ, Книги VII – X широко представляють розвиток дії. Автор показує як вплине доброта, проявлена Есмеральдою до дзвонаря Квазімодо, на його долю. Есмеральда кохає ротмістра Феба, але капітан мріє одружитися з шляхетною Фльорделіс. Танцівницю ненавидить Гудула зі «щурячої нори» (в неї вкрали цигани дитину) і архідиякон Клод Фролло, який закохався в Есмеральду, але це почуття руйнувало його душу, він перетворювався на демона. Саме він шукав привід звести Есмеральду на шибеницю за чаклунство. А пізніше її звинуватили у вбивстві Феба де Шатопера з вини Клода Фролло. Есмеральда, не витримавши тортур, зізнається у вбивстві капітана, її мають повісити.  Проте Квазімодо врятував Есмеральду від шибениці, сховав у Соборі. Народ штурмує Собор, щоб врятувати дівчину. Король з «лиса перетворився на гієну». Він злякався цього нападу. Архідиякон хитрістю вивів Есмеральду з Собору і знову поставив її перед вибором: він або смерть. Дівчина вибрала смерть.

4.КУЛЬМІНАЦІЯ. XI книга –  заключна частина роману і розв’язка подій. Випадково Есмеральда опиняється під охороною самітниці Гудули. Та визнає в циганці свою втрачену дочку, але врятувати від смерті не змогла. Борючись за життя дитини, вона гине. Адже Есмеральда сама себе виказала, позвавши Феба на допомогу.

5. РОЗВ’ЯЗКА. Дівчину стратили. А Квазімодо, зрозумівши, що зробив Фролло, скидає його з собору. Квазімодо після цього зникає. Ротмістр Феб де Шатопер невдовзі одружився. А Гренгуар досягає успіху в драматургії.

Через багато років у гроті серед трупів інших повішених знайшли 2 скелети: жіночий і потворний чоловічий, що обіймав перший. Коли їх спробували роз’єднати, чоловічий розсипався на порох.

Образи та символи

• Сам Собор Богоматері, що є християнством символом моделі світу, у творі стає ареною земних пристрастей, незримим свідком ключових подій. Тобто, Собор Паризької Богоматері єднає всіх героїв і всі події.
• Представники народу – Квазімодо, Есмеральда, Пєр Гренгуар, Пакетта Шантфлері, Клопен Труйльфу разом з усім «Двором чудес».
• Продажне духовенство – кардинал Бурбонський, прокурор Феб де Шатопер. Король Людовік XI.                                                                                                              Новаторство.
• 1. В.Гюго зближує жанр історичного роману з романтичною поемою та драмою.
• 2. Основний герой роману – жінка.
• 3. Демократизм образу Есмеральди, квазімодо, які діють нарівні з аристократичним прошарком системи образів роману.

У романі наявні зв’язки реалізму (образи короля, Коппеноля) й романтизму (Клод Фролло). Образи гротескно загострені, змальовані в різких контрастах і виростають у своєрідні романтичні символи.

Джерело: https://dovidka.biz.ua/hyuho-sobor-paryzkoi-bohomateri-analiz