Нобелівська премія та її лауреати

Від інших популярних премій Нобелівські відрізняються широким характером — вони відзначають діяльність тих осіб, хто найбільше сприяв світовому прогресу людства.

Альфред-Бернхард Нобель (1833—1896) — шведський хімік, експериментатор, винахідник. За рік до своєї смерті він склав заповіт, згідно з яким усе його майно переводилося в цінні папери, а прибуток з цього капіталу (на той час 33 мільйони шведських крон (або 9,2 мільйона доларів США) "мав розподілятися у вигляді премій між тими, хто протягом минулого року приніс найбільшу користь людству". Після смерті Нобеля на частину його капіталу претендували родичі і навіть кілька країн, які намагалися оскаржити заповіт, але Шведська Академія наук відстояла волю вченого. Нобелівський фонд був утворений у 1900 р., перші премії присуджені 10 грудня 1901 р.

У заповіті Нобель визначив галузі науки, у яких повинні визначатися премії: "Премії з фізики та хімії присуджуються Шведською Академією наук, премія за праці з фізіології та медицини — Каролінським інститутом у Стокгольмі, премія за літературу — академією у Стокгольмі, а премія за боротьбу за мир — комітетом із п'яти чоловік, яких обирає Норвезький стортинг". Ці спеціальності були дуже близькі інтересам ученого, який сам багато займався дослідницькою діяльністю. Крім того, він писав вірші й прозу, захоплювався творчістю В. Гю-го, Гі де Мопассана, О. де Бальзака та ін. Нобель неодноразово зазначав, що з допомогою літератури людство збагачується духовно. Тому головним критерієм оцінки претендентів на премію він вважав "ідеалістичну спрямованість твору", тобто високий гуманістичний пафос.

Серед лауреатів Нобелівської премії відомі письменники

Г. Сенкевич (1905) 

ГЕНРІК СЕНКЕВИЧ
(1986-1916)

Польський письменник Генрік Сенкевич походив із збіднілої шляхетської родини. Навчався у 1866-70 роках на медичному та історико-філологічному факультетах у Головній школі (з 1869 - Варшавський університет).
З ім'ям Генріка Сенкевича пов'язані досягнення польського історичного роману, а також роману психологічного та новели.
Літературну діяльність він розпочав вже у студентські роки.
Світоглядні пріоритети раннього Сенкевича формувалися під впливом так званого варшавського позитивізму - ліберальної течії, пов'язаної з процесами капіталізації Польщі у другій половині XIX століття, а також з наслідками поразки польського повстання 1863 року.
Перша повість молодого письменника "Даремно" (1872) відбивала настрої, поширені в колах молодої польської інтелігенції після повстання 1863 року. Ліберально-позитивістські тенденції ранньої творчості Сенкевича позначилися, зокрема, в оповіданнях "Гуморески з портфеля Воршілли" (1872), в яких критика аристократії поєднується з ідеалізацією ділків. Проте вже в ранніх оповіданнях, що принесли молодому автору популярність ("Старий слуга" 1875, "Ганя" 1876), відчувається ностальгія за шляхетсько-лицарськими часами.
У 1876-1879 роках Сенкевич мандрував містами Європи (Англія, Франція, Італія) та США. Ця мандрівка суттєво вплинула на письменника, сприявши формуванню світоглядної ідейно-ціннісної парадигми його творчості. Скептичне ставлення до цивілізації, заснованої на владі грошей, антипрогресистський песимізм Сенкевича поєднується із звеличенням польського патріотизму як вищої цінності.
Так, у своїх "Листах з мандрів" (1876-1878) Сенкевич в цілому схвально ставиться до діловитості й духу підприємницької ініціативи американців, проте, водночас за зовнішньою стороною американського процвітання він зумів розгледіти соціальні протиріччя, злидні та страждання трудящих, засудити з позиції справжнього письменника-гуманіста знищення американськими колонізаторами автентичного індіанського населення. Американські враження знайшли відбиття в його оповіданнях "Орсо", "Сахем", "За хлібом".
Особливе місце в художній спадщині Сенкевича належить селянській темі, у розкритті якої реалістичне змалювання вбогості й відсталості польського села поєднується з обуренням свавіллям польських чиновників та поміщиків і щирим співчуттям знедоленим селянам. Так у своїх "Ескізах вугіллям" письменник дає гротескно-саркастичну характеристику польських чиновників і поміщиків і водночас розкриває трагедію занапащеної ними селянської родини. Високим гуманізмом проникнуті оповідання про загибель селянських дітей-сиріт "Янко-музикант" (1879) і "Ангел" (1880). Протестом проти насильницького знімечення поляків сповнені оповідання "З щоденника познанського вчителя" (1879) та повість "Бартек-переможець" (1882).
У 80-ті роки Сенкевич звертається до історичної тематики. Інтерес письменника до минулого батьківщини не був випадковим. Посилення русифікації в Королівстві Польському в ці роки, національне гноблення поляків спонукали Сенкевича звернутися до героїчних сторінок історії польського народу, надихнути співвітчизників на продовження боротьби за національне визволення. Проте головною рушійною силою національної історії письменник вважав шляхту, відводячи народним масам другорядну роль. Це суттєво обмежувало його розуміння подій минулого та бачення історичної перспективи.
Вельми показовим в цьому відношенні є роман "Вогнем і мечем" (1883), який став першою частиною історичної трилогії, до якої пізніше увійшли романи "Потоп" (1886) та "Пан Володиєвський" (1888). У цьому творі чітко виявляється тенденційна позиція автора щодо національно-визвольної війни українського народу, очолюваної Богданом Хмельницьким. Всі симпатії Сенкевича на боці польської шляхти, лицарські чесноти якої в романі вкрай перебільшуються та ідеалізуються. Передові представники національної польської культури, зокрема Болеслав Прус, піддали роман "Вогнем і мечем" гострій критиці за відсутність в ньому історичної правди та за ідеалізацію шляхти.
Більший історичний реалізм притаманний роману "Потоп", в якому йдеться про боротьбу польського народу проти шведської навали у середині XVII століття. У романі "Потоп" дістають літературно-художнього осмислення глибинні причини подальшого занепаду польської держави - феодальна анархія, зрадницька політика магнатів, свавілля та егоїзм шляхти. Проте в цьому романі, як і в першій частині трилогії, виявилась обмеженість і суперечливість поглядів Сенкевича щодо історії Польщі.
Високий художній рівень твору, майстерно написані захоплюючі пригоди, яскраві образи трилогії, зокрема роману "Потоп", сприяли успіху письменника. Образи героїв романів трилогії збагатили польську літературу. Попри схильність до ідеалізації шляхти, Сенкевич зміг відбити в персонажах своїх творів як позитивні, так і негативні риси шляхтичів.
Прикладом високого патріотизму й лицарської доблесті є головний герой роману "Потоп" Анджей Кмітіц, антиподом якого виступає старий шляхтич Заглоба - базіка, хвалько, п'яниця, боягуз і брехун - більш типовий представник польської шляхти XVII століття.
Попри літературно-художні достоїнства трилогії, романи, що її складають, характеризуються сюжетно-композиційною подвійністю. В основі сюжету кожного з трьох романів колізії долі вигаданої пари закоханих на тлі воєнних подій та діяльності історичних осіб. Розміщення персонажів у всіх трьох романах одноманітне: виводиться образ суперника, який, для надання більшої гостроти сюжету, належить до ворожого табору, всі герої, як правило, поділяються на позитивних та негативних, і лише деякі з них даються в розвитку. Розглянута вище трилогія є епопеєю, що поєднує тенденції билинного жанру та історичного роману вальтерскотівського типу,- головний літературно-художній здобуток Сенкевича. Вона характеризується ідеалізацією польського лицарства, не позбавлена рис націоналізму (особливо в романі "Вогнем і мечем"). Особливість цієї трилогії - зображення (вельми тенденційне) польських лицарів, що зумовило численні порушення історичної правди на догоду ідеологічним переконанням автора.
У психологічному романі "Без догмату" (1869-1890), якого також було створено з метою протидії занепаду національної самосвідомості поляків, Сенкевич дає реалістичний аналіз духовної деградації сучасної йому молодої людини під впливом зростаючого скептицизму та декадентських настроїв. Роман "Без догмату" написано у формі щоденника молодого польського аристократа Леона Плошовського. Людина освічена, розумна, наділена тонким смаком, Плошовський нічим не займається, ні у що не вірить. Його життя позбавлене мети та будь-яких прагнень. Йому притаманне, як і багатьом іншим освіченим молодим людям декадентської доби, відсторонене споглядацько-медитативне ставлення до дійсності, схильність до постійного самоаналізу, роздвоєність, скептицизм. Ці риси були також притаманні так званим зайвим людям в російській літературі. Плошовському в романі протиставляється його тітка, яка твердо дотримується настанов шляхетської моралі. За задумом Сенкевича, самогубство Леона Плошовського мало затвердити ідейну перемогу догматів католицизму та аристократично-шляхетського суспільства. Проте ціннісні настанови, що їх затверджував Сенкевич, виявились недостатньо переконливими ані для герою роману, який пішов з життя, ані для читача роману.
Інший роман Сенкевича, що присвячується автором сучасності,- це "Родина Поланецьких" (1894). Цей роман значно поступався попередньому як в ідейному, так і в художньому відношенні. Письменник створив ідеалізований образ збанкрутілого шляхтича Станіслава Поланецького, який вдається до підприємницької діяльності, спекулюючи хлібом під час голоду. Збагатившись на цих спекуляціях, Поланецький одружується з нудотно-ідеальною Мариною Правицькою, викуповує її маєток і, осівши у селі, займається господарством і старанно молиться Богові.

ОСНОВНІ ТВОРИ: "Листи з мандрів", "Вогнем і мечем", "Потоп", "Пан Володиєвський", "Без догмату".

ЛІТЕРАТУРА: 1. Горский И. К. Исторический роман Сенкевича.- М., 1966.; 2. Фемилиди А. М. Г. Сенкевич. Его литературная эпоха, жизнь, труды и мысли.- СПб., 1972.

Дж.-Р. Кіплінг (1907)

(1865-1936)

Англійський поет і прозаїк, лауреат Нобелівської премії (1907), Редьярд Кіплінг народився в Індії, в Бомбеї, де його батько, скульптор і декоратор, викладав у художній школі. У 1875 році Джон Локвуд Кіплінг став директором школи й куратором музею індійського мистецтва. Він мав потяг до красного письменства, випустив книгу "Чоловік і звір в Індії". Кіплінг належав до вузького кола колоніальної еліти й здобув у Індії визнання.
Більшу частину дитинства й отроцтва Редьярд провів поза стінами батьківського будинку. Шести років його з сестрою було відправлено до Англії на виховання до далекої родички. Умови були нестерпними, замість обожнювання і ласки, яку отримували діти вдома від няньки-туземки, їх залякували й били. Мати, котра навідала дітей, побачила, що від нервових потрясінь хлопчик майже осліп. Вона забрала дітей до Індії. Але незабаром Редьярд знову іде до Англії, його помістили в коледж Вествард-Хо. Тут панував дух насильства й муштри, та підліток повірив у необхідність і користь уроків покори, він визнавав систему жорстокого виховання.
Кіплінгу ще не було й 17 років, коли він залишив Вествард-Хо не довчившись. Батько добився для нього місця редактора в газеті. Редьярд рано відчув письменницьке покликання; "Шкільна лірика (1881) - це перша спроба пера, хоча ці вірші загалом були наслідувальні. Сім років Кіплінг присвятив журналістиці. Він багато їздив країною, бачив масову неписьменність, забобони поряд з існуючою високою духовністю. Репортерська служба розвинула в ньому спостережливість. В автобіографічній книзі "Дещо про себе" Кіплінг розповів, як він здобував матеріал. Майже всі оповідання, котрі він написав у Індії, вийшли у місцевому видавництві: "Три солдати", "Історія сімейства Гедсбі", "Червоне й біле", "Під деодорами", "Рікша-привид". Кіплінг швидко опанував мистецтво короткого оповідання і вражав авторською плідністю. Про нього спочатку заговорили в Індії, згодом у метрополії. У Лондоні його оповідання були нарозхват. У 1890 році вийшли дві нові збірки "Місто Страшної ночі", "Сватання Діни Шад". Невдовзі вийшла чимала добірка оповідань, де Кіплінг продовжує розробляти індійську тематику.
Кіплінг увійшов у літературу, коли їй необхідне було оновлення. У суспільстві росла потреба у новому герої, новій ідеї. Успіх Кіплінга сприймався, як успіх улюбленця Діккенса. Він писав про звичайних людей, але показував їх, зазвичай, у екстремальних ситуаціях, у незвичних обставинах, коли проступає сутність людини, відкриваються глибини небаченої досі сили особистості. Одним з перших він відреагував на тенденцію демократизації літературної мови та поетичного стилю. Зі сторінок оповідань Кіплінга на читача ринув потік невідомого й неприкрашеного життя. Замість мальовничих описів Індії, котрі траплялися на сторінках модних авантюрних романів, читач побачив похмурі картини злиденності, дикунства, страждання. Він населив оповідання героями, котрі досі не отримали громадянства в англійській літературі. Це туземці, чиї звичаї та життєва філософія були дуже далекі від англійських ("Повернення Імрея", "Дім Садху", "Гробниця його предків"), котрі зворушують щирістю, відданістю і в цьому значно перевищують білих володарів ("Ліспет", "Джорджі-Порджі"). Значну частину оповідань присвячено англійцям, що їх доля закинула в цей далекий і для більшості з них чужий світ. Кіплінг не прикрашає своїх співвітчизників. Груповий портрет "доброчинного товариства" справляє гнітюче враження: чоловіки обмежені й пихаті, жінки манірні й пустоголові. Колоніальне суспільство різноманітне. Зустрічаються і совісливі ідеалісти, котрі серйозно ставляться до своєї місії, але мало хто витримує випробування Індією. Виснажлива одноманітність колоніального життя, відірваність від звичної цивілізації, самотність призводили до трагедій, що про них розповів Кіплінг на сторінках своїх творів "Відкинутий", "Кінець шляху", "Берегти як доказ". Симпатії автора віддані "маленькій людині" у творах "Будівники мосту", "Вільгельм-Завойовник". З'являється добірка віршів, котра започаткувала славу "народного поета" - "Казармені балади".
90-ті роки - найплідніше десятиріччя у творчості Кіплінга. Воно було започатковане виходом першого роману "Згасле світло" (1891). У 1892 році Кіплінг надовго покидає Англію. Шлях Маленького Пілігрима лежить через Південну Африку, Австралію і Нову Зеландію. Звістка про смерть друга, американця Ба-лестьє, у співавторстві з котрим було написано пригодницький роман "Наулахка", перервала подорож Редьяра. Він одружився з сестрою покійного, Кароліною і оселився у Вермонті. В Америці він пише знамениті "Книги джунглів" (1895), в центрі яких - історія людського малюка, вигодуваного вовчицею і котрий виріс у вовчій зграї. Із неабиякою цікавістю читач стежить за тим, як Акела, мудрий і відважний вожак вільного народу, як звуть себе вовки; чорна пантера Багіра, смілива й спритна; старий товстий ведмідь Балу, охоронець законів джунглів, рятують Мауглі від ікол тигра Шер-Хана, взявшись з великим терпінням навчати його змалку всім хитрощам і премудрощам життя тваринного світу в джунглях, виручають його в важкі хвилини, захищають, ризикуючи своїм життям, навертають увагу й решти тварин за покликом крові. Незвичайність історії Мауглі, екзотика світу джунглів надзвичайно захоплюють читача. Кіплінг добре знав індійський фольклор і черпав матеріал з глибокої скарбниці туземних казок і легенд. Крім того, автор сам творив свій власний фольклор і міфи про Індію. Його турбують проблеми природи й цивілізації, про місце людини на землі, котрі він вирішує у нетрадиційний спосіб. "Книги джунглів" побудовані за мозаїчним принципом. Вони складаються з 15 фрагментів, з історією Мауглі пов'язані лише вісім. Поряд з оповіданнями про Мауглі вміщені історії про Білого Котика, оповідання про Пуран Багата, котрий є героєм багатьох пенджабських легенд і шанується як святий. Ці фрагменти - самостійні історії, але вони поєднані в цілісний художній світ. У "Книгах джунглів" автор поєднав поезію і прозу: кожен фрагмент він подає в поетичному оформленні, ідея кожного фрагмента заявлена у вірші-епіграфі. У цій книзі Кіплінг також поставив проблему співвідношення культурного й природно-го. Джунглі Кіплінга - це світ безперервної боротьби за існування, де перемагає найсильніший. Автор змальовує перед читачем світ природи як світ інстинкту, котрий існує у двох протилежних іпостасях: інстинкт творення та інстинкт руйнування, як життя і смерть. Вони складно переплетені й взаємодіють у природі. Інстинкт життя народжує Закон джунглів, що регламентує порядок. Все у світі джунглів глибоко підкорене ієрархічному порядку: всі повинні жити у сім'ї, зграї тощо. Зграя завжди має вожака, влада котрого безсумнівна, вона забезпечує порядок і надає можливість виживати. Кіплінг змальовує приклад суспільства без вожака, як живуть Бандер-Логи - це анархія, через те вони такі страшні й свавільні, здатні на вчинки, котрі йдуть всупереч Законам джунглів, ведуть, на думку автора, до самознищення. Саме з Бандер-Логами, до котрих ми не відчуваємо ніяких симпатій, змагаються найближчі друзі Мауглі за його життя, ризикуючи своїм. Закон джунглів дозволяє полювання - вбивство заради життя, але забороняє вбивство заради втіхи. І найсуворіша кара чекає того, хто вбиває під час сухого замирення. Закон джунглів стоїть на боці захисту життя під час загрози вимирання. Дикі Собаки із Декана порушують Закон, це загрожує самознищенням. Крізь "Книги джунглів" червоною ниткою проходить ідея заперечення хаосу, а отже - ствердження життя. За Кіплінгом інстинкт повинен спрямовуватися розумом. Носієм його є людина, а тому природі потрібна людина. І цивілізацію не слід протиставляти природі. Цим поєднуючим началом між природою і цивілізацією є Мауглі, вихований джунглями, він стає володарем джунглів. Мауглі поєднав у собі розум та інстинкт - у цьому віра Кіплінга в рятівну силу Закону джунглів.
У зеніті слави Кіплінг повертається до Англії, але в 1899 році його спіткало страшне горе - помирає його старша дочка. Знову починається кочівне життя, він їде до Південної Африки. З'являється роман про Індію "Кім", а згодом - "Казки просто так" (1902). Він створював їх у сімейному колі - Редьярд був ніжним батьком.
В останні роки творчі удачі Кіплінга стають все рідшими. Помер письменнику 1936 році, його поховано у Вестмінстерському абатстві.
ОСНОВНІ ТВОРИ:
"Три солдати", "Історія сімейства Гедсбі", "Червоне й біле", "Під деодорами", "Рікша-привид"; збірки "Місто Страшної ночі", "Сватання Діни Шад", "Повернення Імрея", "Дім Садху", "Гробниця його предків", "Джорджі-Порджі", "Відкинутий", "Кінець шляху", "Берегти як доказ", "Будівники(1865-1936)

Англійський поет і прозаїк, лауреат Нобелівської премії (1907), Редьярд Кіплінг народився в Індії, в Бомбеї, де його батько, скульптор і декоратор, викладав у художній школі. У 1875 році Джон Локвуд Кіплінг став директором школи й куратором музею індійського мистецтва. Він мав потяг до красного письменства, випустив книгу "Чоловік і звір в Індії". Кіплінг належав до вузького кола колоніальної еліти й здобув у Індії визнання.
Більшу частину дитинства й отроцтва Редьярд провів поза стінами батьківського будинку. Шести років його з сестрою було відправлено до Англії на виховання до далекої родички. Умови були нестерпними, замість обожнювання і ласки, яку отримували діти вдома від няньки-туземки, їх залякували й били. Мати, котра навідала дітей, побачила, що від нервових потрясінь хлопчик майже осліп. Вона забрала дітей до Індії. Але незабаром Редьярд знову іде до Англії, його помістили в коледж Вествард-Хо. Тут панував дух насильства й муштри, та підліток повірив у необхідність і користь уроків покори, він визнавав систему жорстокого виховання.
Кіплінгу ще не було й 17 років, коли він залишив Вествард-Хо не довчившись. Батько добився для нього місця редактора в газеті. Редьярд рано відчув письменницьке покликання; "Шкільна лірика (1881) - це перша спроба пера, хоча ці вірші загалом були наслідувальні. Сім років Кіплінг присвятив журналістиці. Він багато їздив країною, бачив масову неписьменність, забобони поряд з існуючою високою духовністю. Репортерська служба розвинула в ньому спостережливість. В автобіографічній книзі "Дещо про себе" Кіплінг розповів, як він здобував матеріал. Майже всі оповідання, котрі він написав у Індії, вийшли у місцевому видавництві: "Три солдати", "Історія сімейства Гедсбі", "Червоне й біле", "Під деодорами", "Рікша-привид". Кіплінг швидко опанував мистецтво короткого оповідання і вражав авторською плідністю. Про нього спочатку заговорили в Індії, згодом у метрополії. У Лондоні його оповідання були нарозхват. У 1890 році вийшли дві нові збірки "Місто Страшної ночі", "Сватання Діни Шад". Невдовзі вийшла чимала добірка оповідань, де Кіплінг продовжує розробляти індійську тематику.
Кіплінг увійшов у літературу, коли їй необхідне було оновлення. У суспільстві росла потреба у новому герої, новій ідеї. Успіх Кіплінга сприймався, як успіх улюбленця Діккенса. Він писав про звичайних людей, але показував їх, зазвичай, у екстремальних ситуаціях, у незвичних обставинах, коли проступає сутність людини, відкриваються глибини небаченої досі сили особистості. Одним з перших він відреагував на тенденцію демократизації літературної мови та поетичного стилю. Зі сторінок оповідань Кіплінга на читача ринув потік невідомого й неприкрашеного життя. Замість мальовничих описів Індії, котрі траплялися на сторінках модних авантюрних романів, читач побачив похмурі картини злиденності, дикунства, страждання. Він населив оповідання героями, котрі досі не отримали громадянства в англійській літературі. Це туземці, чиї звичаї та життєва філософія були дуже далекі від англійських ("Повернення Імрея", "Дім Садху", "Гробниця його предків"), котрі зворушують щирістю, відданістю і в цьому значно перевищують білих володарів ("Ліспет", "Джорджі-Порджі"). Значну частину оповідань присвячено англійцям, що їх доля закинула в цей далекий і для більшості з них чужий світ. Кіплінг не прикрашає своїх співвітчизників. Груповий портрет "доброчинного товариства" справляє гнітюче враження: чоловіки обмежені й пихаті, жінки манірні й пустоголові. Колоніальне суспільство різноманітне. Зустрічаються і совісливі ідеалісти, котрі серйозно ставляться до своєї місії, але мало хто витримує випробування Індією. Виснажлива одноманітність колоніального життя, відірваність від звичної цивілізації, самотність призводили до трагедій, що про них розповів Кіплінг на сторінках своїх творів "Відкинутий", "Кінець шляху", "Берегти як доказ". Симпатії автора віддані "маленькій людині" у творах "Будівники мосту", "Вільгельм-Завойовник". З'являється добірка віршів, котра започаткувала славу "народного поета" - "Казармені балади".
90-ті роки - найплідніше десятиріччя у творчості Кіплінга. Воно було започатковане виходом першого роману "Згасле світло" (1891). У 1892 році Кіплінг надовго покидає Англію. Шлях Маленького Пілігрима лежить через Південну Африку, Австралію і Нову Зеландію. Звістка про смерть друга, американця Ба-лестьє, у співавторстві з котрим було написано пригодницький роман "Наулахка", перервала подорож Редьяра. Він одружився з сестрою покійного, Кароліною і оселився у Вермонті. В Америці він пише знамениті "Книги джунглів" (1895), в центрі яких - історія людського малюка, вигодуваного вовчицею і котрий виріс у вовчій зграї. Із неабиякою цікавістю читач стежить за тим, як Акела, мудрий і відважний вожак вільного народу, як звуть себе вовки; чорна пантера Багіра, смілива й спритна; старий товстий ведмідь Балу, охоронець законів джунглів, рятують Мауглі від ікол тигра Шер-Хана, взявшись з великим терпінням навчати його змалку всім хитрощам і премудрощам життя тваринного світу в джунглях, виручають його в важкі хвилини, захищають, ризикуючи своїм життям, навертають увагу й решти тварин за покликом крові. Незвичайність історії Мауглі, екзотика світу джунглів надзвичайно захоплюють читача. Кіплінг добре знав індійський фольклор і черпав матеріал з глибокої скарбниці туземних казок і легенд. Крім того, автор сам творив свій власний фольклор і міфи про Індію. Його турбують проблеми природи й цивілізації, про місце людини на землі, котрі він вирішує у нетрадиційний спосіб. "Книги джунглів" побудовані за мозаїчним принципом. Вони складаються з 15 фрагментів, з історією Мауглі пов'язані лише вісім. Поряд з оповіданнями про Мауглі вміщені історії про Білого Котика, оповідання про Пуран Багата, котрий є героєм багатьох пенджабських легенд і шанується як святий. Ці фрагменти - самостійні історії, але вони поєднані в цілісний художній світ. У "Книгах джунглів" автор поєднав поезію і прозу: кожен фрагмент він подає в поетичному оформленні, ідея кожного фрагмента заявлена у вірші-епіграфі. У цій книзі Кіплінг також поставив проблему співвідношення культурного й природно-го. Джунглі Кіплінга - це світ безперервної боротьби за існування, де перемагає найсильніший. Автор змальовує перед читачем світ природи як світ інстинкту, котрий існує у двох протилежних іпостасях: інстинкт творення та інстинкт руйнування, як життя і смерть. Вони складно переплетені й взаємодіють у природі. Інстинкт життя народжує Закон джунглів, що регламентує порядок. Все у світі джунглів глибоко підкорене ієрархічному порядку: всі повинні жити у сім'ї, зграї тощо. Зграя завжди має вожака, влада котрого безсумнівна, вона забезпечує порядок і надає можливість виживати. Кіплінг змальовує приклад суспільства без вожака, як живуть Бандер-Логи - це анархія, через те вони такі страшні й свавільні, здатні на вчинки, котрі йдуть всупереч Законам джунглів, ведуть, на думку автора, до самознищення. Саме з Бандер-Логами, до котрих ми не відчуваємо ніяких симпатій, змагаються найближчі друзі Мауглі за його життя, ризикуючи своїм. Закон джунглів дозволяє полювання - вбивство заради життя, але забороняє вбивство заради втіхи. І найсуворіша кара чекає того, хто вбиває під час сухого замирення. Закон джунглів стоїть на боці захисту життя під час загрози вимирання. Дикі Собаки із Декана порушують Закон, це загрожує самознищенням. Крізь "Книги джунглів" червоною ниткою проходить ідея заперечення хаосу, а отже - ствердження життя. За Кіплінгом інстинкт повинен спрямовуватися розумом. Носієм його є людина, а тому природі потрібна людина. І цивілізацію не слід протиставляти природі. Цим поєднуючим началом між природою і цивілізацією є Мауглі, вихований джунглями, він стає володарем джунглів. Мауглі поєднав у собі розум та інстинкт - у цьому віра Кіплінга в рятівну силу Закону джунглів.
У зеніті слави Кіплінг повертається до Англії, але в 1899 році його спіткало страшне горе - помирає його старша дочка. Знову починається кочівне життя, він їде до Південної Африки. З'являється роман про Індію "Кім", а згодом - "Казки просто так" (1902). Він створював їх у сімейному колі - Редьярд був ніжним батьком.
В останні роки творчі удачі Кіплінга стають все рідшими. Помер письменнику 1936 році, його поховано у Вестмінстерському абатстві.
ОСНОВНІ ТВОРИ:
"Три солдати", "Історія сімейства Гедсбі", "Червоне й біле", "Під деодорами", "Рікша-привид"; збірки "Місто Страшної ночі", "Сватання Діни Шад", "Повернення Імрея", "Дім Садху", "Гробниця його предків", "Джорджі-Порджі", "Відкинутий", "Кінець шляху", "Берегти як доказ", "Будівники(1865-1936)

Англійський поет і прозаїк, лауреат Нобелівської премії (1907), Редьярд Кіплінг народився в Індії, в Бомбеї, де його батько, скульптор і декоратор, викладав у художній школі. У 1875 році Джон Локвуд Кіплінг став директором школи й куратором музею індійського мистецтва. Він мав потяг до красного письменства, випустив книгу "Чоловік і звір в Індії". Кіплінг належав до вузького кола колоніальної еліти й здобув у Індії визнання.
Більшу частину дитинства й отроцтва Редьярд провів поза стінами батьківського будинку. Шести років його з сестрою було відправлено до Англії на виховання до далекої родички. Умови були нестерпними, замість обожнювання і ласки, яку отримували діти вдома від няньки-туземки, їх залякували й били. Мати, котра навідала дітей, побачила, що від нервових потрясінь хлопчик майже осліп. Вона забрала дітей до Індії. Але незабаром Редьярд знову іде до Англії, його помістили в коледж Вествард-Хо. Тут панував дух насильства й муштри, та підліток повірив у необхідність і користь уроків покори, він визнавав систему жорстокого виховання.
Кіплінгу ще не було й 17 років, коли він залишив Вествард-Хо не довчившись. Батько добився для нього місця редактора в газеті. Редьярд рано відчув письменницьке покликання; "Шкільна лірика (1881) - це перша спроба пера, хоча ці вірші загалом були наслідувальні. Сім років Кіплінг присвятив журналістиці. Він багато їздив країною, бачив масову неписьменність, забобони поряд з існуючою високою духовністю. Репортерська служба розвинула в ньому спостережливість. В автобіографічній книзі "Дещо про себе" Кіплінг розповів, як він здобував матеріал. Майже всі оповідання, котрі він написав у Індії, вийшли у місцевому видавництві: "Три солдати", "Історія сімейства Гедсбі", "Червоне й біле", "Під деодорами", "Рікша-привид". Кіплінг швидко опанував мистецтво короткого оповідання і вражав авторською плідністю. Про нього спочатку заговорили в Індії, згодом у метрополії. У Лондоні його оповідання були нарозхват. У 1890 році вийшли дві нові збірки "Місто Страшної ночі", "Сватання Діни Шад". Невдовзі вийшла чимала добірка оповідань, де Кіплінг продовжує розробляти індійську тематику.
Кіплінг увійшов у літературу, коли їй необхідне було оновлення. У суспільстві росла потреба у новому герої, новій ідеї. Успіх Кіплінга сприймався, як успіх улюбленця Діккенса. Він писав про звичайних людей, але показував їх, зазвичай, у екстремальних ситуаціях, у незвичних обставинах, коли проступає сутність людини, відкриваються глибини небаченої досі сили особистості. Одним з перших він відреагував на тенденцію демократизації літературної мови та поетичного стилю. Зі сторінок оповідань Кіплінга на читача ринув потік невідомого й неприкрашеного життя. Замість мальовничих описів Індії, котрі траплялися на сторінках модних авантюрних романів, читач побачив похмурі картини злиденності, дикунства, страждання. Він населив оповідання героями, котрі досі не отримали громадянства в англійській літературі. Це туземці, чиї звичаї та життєва філософія були дуже далекі від англійських ("Повернення Імрея", "Дім Садху", "Гробниця його предків"), котрі зворушують щирістю, відданістю і в цьому значно перевищують білих володарів ("Ліспет", "Джорджі-Порджі"). Значну частину оповідань присвячено англійцям, що їх доля закинула в цей далекий і для більшості з них чужий світ. Кіплінг не прикрашає своїх співвітчизників. Груповий портрет "доброчинного товариства" справляє гнітюче враження: чоловіки обмежені й пихаті, жінки манірні й пустоголові. Колоніальне суспільство різноманітне. Зустрічаються і совісливі ідеалісти, котрі серйозно ставляться до своєї місії, але мало хто витримує випробування Індією. Виснажлива одноманітність колоніального життя, відірваність від звичної цивілізації, самотність призводили до трагедій, що про них розповів Кіплінг на сторінках своїх творів "Відкинутий", "Кінець шляху", "Берегти як доказ". Симпатії автора віддані "маленькій людині" у творах "Будівники мосту", "Вільгельм-Завойовник". З'являється добірка віршів, котра започаткувала славу "народного поета" - "Казармені балади".
90-ті роки - найплідніше десятиріччя у творчості Кіплінга. Воно було започатковане виходом першого роману "Згасле світло" (1891). У 1892 році Кіплінг надовго покидає Англію. Шлях Маленького Пілігрима лежить через Південну Африку, Австралію і Нову Зеландію. Звістка про смерть друга, американця Ба-лестьє, у співавторстві з котрим було написано пригодницький роман "Наулахка", перервала подорож Редьяра. Він одружився з сестрою покійного, Кароліною і оселився у Вермонті. В Америці він пише знамениті "Книги джунглів" (1895), в центрі яких - історія людського малюка, вигодуваного вовчицею і котрий виріс у вовчій зграї. Із неабиякою цікавістю читач стежить за тим, як Акела, мудрий і відважний вожак вільного народу, як звуть себе вовки; чорна пантера Багіра, смілива й спритна; старий товстий ведмідь Балу, охоронець законів джунглів, рятують Мауглі від ікол тигра Шер-Хана, взявшись з великим терпінням навчати його змалку всім хитрощам і премудрощам життя тваринного світу в джунглях, виручають його в важкі хвилини, захищають, ризикуючи своїм життям, навертають увагу й решти тварин за покликом крові. Незвичайність історії Мауглі, екзотика світу джунглів надзвичайно захоплюють читача. Кіплінг добре знав індійський фольклор і черпав матеріал з глибокої скарбниці туземних казок і легенд. Крім того, автор сам творив свій власний фольклор і міфи про Індію. Його турбують проблеми природи й цивілізації, про місце людини на землі, котрі він вирішує у нетрадиційний спосіб. "Книги джунглів" побудовані за мозаїчним принципом. Вони складаються з 15 фрагментів, з історією Мауглі пов'язані лише вісім. Поряд з оповіданнями про Мауглі вміщені історії про Білого Котика, оповідання про Пуран Багата, котрий є героєм багатьох пенджабських легенд і шанується як святий. Ці фрагменти - самостійні історії, але вони поєднані в цілісний художній світ. У "Книгах джунглів" автор поєднав поезію і прозу: кожен фрагмент він подає в поетичному оформленні, ідея кожного фрагмента заявлена у вірші-епіграфі. У цій книзі Кіплінг також поставив проблему співвідношення культурного й природно-го. Джунглі Кіплінга - це світ безперервної боротьби за існування, де перемагає найсильніший. Автор змальовує перед читачем світ природи як світ інстинкту, котрий існує у двох протилежних іпостасях: інстинкт творення та інстинкт руйнування, як життя і смерть. Вони складно переплетені й взаємодіють у природі. Інстинкт життя народжує Закон джунглів, що регламентує порядок. Все у світі джунглів глибоко підкорене ієрархічному порядку: всі повинні жити у сім'ї, зграї тощо. Зграя завжди має вожака, влада котрого безсумнівна, вона забезпечує порядок і надає можливість виживати. Кіплінг змальовує приклад суспільства без вожака, як живуть Бандер-Логи - це анархія, через те вони такі страшні й свавільні, здатні на вчинки, котрі йдуть всупереч Законам джунглів, ведуть, на думку автора, до самознищення. Саме з Бандер-Логами, до котрих ми не відчуваємо ніяких симпатій, змагаються найближчі друзі Мауглі за його життя, ризикуючи своїм. Закон джунглів дозволяє полювання - вбивство заради життя, але забороняє вбивство заради втіхи. І найсуворіша кара чекає того, хто вбиває під час сухого замирення. Закон джунглів стоїть на боці захисту життя під час загрози вимирання. Дикі Собаки із Декана порушують Закон, це загрожує самознищенням. Крізь "Книги джунглів" червоною ниткою проходить ідея заперечення хаосу, а отже - ствердження життя. За Кіплінгом інстинкт повинен спрямовуватися розумом. Носієм його є людина, а тому природі потрібна людина. І цивілізацію не слід протиставляти природі. Цим поєднуючим началом між природою і цивілізацією є Мауглі, вихований джунглями, він стає володарем джунглів. Мауглі поєднав у собі розум та інстинкт - у цьому віра Кіплінга в рятівну силу Закону джунглів.
У зеніті слави Кіплінг повертається до Англії, але в 1899 році його спіткало страшне горе - помирає його старша дочка. Знову починається кочівне життя, він їде до Південної Африки. З'являється роман про Індію "Кім", а згодом - "Казки просто так" (1902). Він створював їх у сімейному колі - Редьярд був ніжним батьком.
В останні роки творчі удачі Кіплінга стають все рідшими. Помер письменнику 1936 році, його поховано у Вестмінстерському абатстві.
ОСНОВНІ ТВОРИ:
"Три солдати", "Історія сімейства Гедсбі", "Червоне й біле", "Під деодорами", "Рікша-привид"; збірки "Місто Страшної ночі", "Сватання Діни Шад", "Повернення Імрея", "Дім Садху", "Гробниця його предків", "Джорджі-Порджі", "Відкинутий", "Кінець шляху", "Берегти як доказ", "Будівникимосту", "Вільгельм-Завойовник", "Книги джунглів", "Кім".

Р. Роллан (1915)

(1866 — 1944)
РОЛЛАН, Ромен (Rolland, Romain — 29.01.1866, Кламсі - 30.12.1944, Везеле) - французький письменник, лауреат Нобелівської премії 1916 р.

Народився в родині нотаріуса. У 1881 р. сім'я перебралася у Париж, де Роллан закінчив ліцей Людовіка Великого і вступив до Нормальної школи.

У студентські роки Роллан познайомився з культурним життям столиці, багато читав. Особливу увагу майбутнього письменника привернув російський роман. Книги Л. Толстого, Ф. Достоєвського й І. Тургенєва відкрили перед Ролланом інший, здоровіший і цілісніший світ, ніж та дійсність, що оточувала юнака в Парижі.

Нищівна поразка Франції у франко-прусській війні 1870 p., придушення Паризької комуни і кривавий терор, духовна криза французького суспільства наприкінці XIX ст., найяскравішим виявом якої став культурний декаданс, — все це затьмарювало світосприйняття молодого Роллана похмурим песимізмом. Кризовий стан суспільної свідомості Роллан осмислював як кризу дії. «Мислення не могло поєднатися з дією, проте воно знало, що дія справедлива», — напише Роллан згодом, підсумовуючи свій творчий і життєвий шлях.

Намагаючись подолати кризу дії, Роллан звернувся до мистецтва як до засобу компенсації особистої нездатності до дії. Для молодого Роллана мистецтво — діяльність, якої передусім потребує сам митець, це спосіб збагачення його індивідуальності, розширення особистості. «Я закоханий у мистецтво, тому що воно висаджує в повітря мою маленьку жалюгідну особистість...» — писав Роллан. Але світ мистецтва був засуджений Л. Толстим у його трактаті «То що ж нам робити?». У 1887 p. Роллан написав листа до свого кумира, у якому висловив повагу до великого письменника, але водночас спробував заперечити його погляди на мистецтво. Толстой відповів на лист Роллана, детально з'ясувавши свою позицію і зауваживши, що він засуджує не мистецтво взагалі, а лише кастове, відірване від народу мистецтво. Крім Л. Толстого, на світогляд молодого Роллана помітний вплив справили пантеїзм Б. Спінози і фаталізм Ж.Р. Ренана.

Після закінчення Нормальної школи у 1889 р. Роллан вирушив у Італію, щоби попрацювати над дисертацією. В Італії він наполегливо вивчав образотворче мистецтво та музику. Роллана найбільше вразила творчість Мікеланджело, Й. С. Баха, В. А. Моцарта, Л. ван Бетховена і Р. Вагнера. Його захопило героїчне мистецтво. Перебування в Італії Роллан згодом охарактеризує як «лікування просвітленням». Невдовзі він і справді вилікувався від юнацького песимізму. У Римі Роллан познайомився з 70-річною німкенею Мальвідою фон Мейзенбурґ, людиною енциклопедичних знань і великої життєвої снаги, котра знала багатьох видатних людей XIX ст.

Повернувшись у Париж, Роллан у 1892 р. одружився із Клотильдою Бреаль, дочкою професора філології у Колеж де Франс, з якою проживе 9 років. Про причини їхнього розлучення він зізнається М. фон Мейзенбурґ: «Спільне життя було би можливим, якби один із нас пожертвував собою заради іншого; щодо мене, я не повинен цього робити, а вона, вона не хоче цього». А тим часом Роллан захистив у Сорбонні дві докторські дисертації (1895): «Походження сучасного ліричного театру: історія опери в Європі до Люллі і Скарлатті» та «Занепад живопису в [талії після XVI століття «. Захистивши дисертації, Роллан займався науково-педагогічною діяльністю: читав лекції з історії музики в Нормальній школі та Сорбонні. Саме в цей період розпочалася літературна діяльність Роллана. Ще в Італії він плекав задум першого свого літературного твору, драми «Орсіно». Дія цієї п'єси відбувається за доби Відродження. Головний герой — кондотьєр Орсіно, в образі якого автор хотів виразити «пристрасну і всеосяжну активність тієї чудової епохи».

Ранні «античні» й «італійські» п'єси Роллана — «Орсіно «(«Orsino», 1890), незавершена драма «Емпедокл» («Empedocle», 1890), «Бальйоні» («Baglione», 1891), «Ніобея» («Niobe», 1892), «Калігула «(«Caligula», 1893), «Облога Мантуї» («Le Siege de Mantoue», 1894) — були слабкими. Авторові не вдалося опублікувати жодної з них. Проте драматичне мистецтво особливо приваблювало Р. своєю дієвістю, можливостями потужного впливу на читача і глядача. Рання драматургія Роллана, характер його перших п'єс відобразили прагнення письменника синтезувати мрію і дію, відродити в душах сучасників волю до дії. Першим опублікованим твором Роллана стала трагедія «Людовік Святий» («Saint-Louis», 1897), яка згодом увійшла до циклу «Трагедії віри» («Les Tragedies de la foi»). Конфлікт цієї п'єси має етичний і філософський характер: віра в ідеал зіткнулася з невірством і егоїзмом. Уособленням віри у драмі стає Людовік Святий, котрий очолив похід на Єрусалим з метою визволення Гробу Господнього. Антагоністами Людовіка виступають його сеньйори, охоплені марнославністю і презирством до юрби (Ґотьє де Салісбері, Манфред та ін.). В образній системі п'єси виразно простежується антитеза, яка протягом тривалого часу залишатиметься об'єктом пильної уваги Роллана: протиставлення моральній еліті («sorte d'une elite morale») еліти інтелектуальної. У «Людовіку Святому», як і в двох наступних п'єсах циклу — «Аерті» («Aert», 1898) та «Настане час» («Le temps viendra», 1903), Роллан намагається поєднати досягнення соціально-філософської інтелектуальної драми Г. Ібсена і Б. Шоу з революційно-романтичною традицією Й. К. Ф. Шиллера та В. Гюго. У циклі «Трагедії віри» виражена переконаність Роллана у неминучості повалення старої, спорохнявілої цивілізації. Він вірить у необхідність оновлення мистецтва і життя. Тепер Роллан уже не вважає мистецтво єдиним способом подолання пасивності. Письменник хоче стати активним учасником подій.

У другій половині 90-х pp. письменник захопився соціалістичними ідеями, хоча й не вступив до жодної організації, насторожено ставлячись до політики. Заклик до оновлення мистецтва — головний пафос книги «Народний театр»(«Le Theatre du peuple», 1903), у якій Р. виклав нову концепцію театру. До цієї книги увійшли статті, опубліковані в 1899—1903 pp. на шпальтах часопису «Ревю д'ар драматік».

Роллан відкидає трактування мистецтва як «притулку» для творчої особистості. Своє завдання він вбачає у тому, щоби створити новий тип театру — театр для народу, метою якого стало би підтримання в народі «душевної бадьорості». Театр як стимул до дії — ось лейтмотив роздумів Роллана. З таких позицій він критично оцінює попередню європейську драматургічну і театральну традиції. Театр Шекспіра, класицистична комедія Мольєра, романтична драма Шиллера і Гюго, не кажучи вже про сучасний Р. театр, на думку письменника, відірвані від проблем і клопотів, якими переймаються широкі народні маси. Щоб наблизити театр до народу, необхідно винайти нові художні форми, запровадити «монументальне мистецтво, творене народами для народу».

Спробою втілити ідею народного театру став цикл «Театр революції» («Theatre de la Revolu-tion»), до якого увійшли п'єси: «Вовки» («Les Loups», 1898), «Тріумф розуму» («LeTnomphede laraison», 1899), «Дантон» («Danton», 1900), «Чотирнадцяте липня»(«Le 14 Juillet», 1902). У циклі йдеться про події Великої французької революції XVIII ст. Однак, звертаючись до історії, Роллан шукає відповіді на запитання сучасності, він переймається проблемами можливої революції та її наслідків, проблемою народу та його ролі в революції. Письменник розмірковує над долею інтелігенції у період соціальних катаклізмів. Революція, з одного боку, приваблює Роллана своїм героїчним пафосом, а з іншого — лякає жорстокою стихійністю, що призводить до численних жертв. У «Театрі революції» письменник переносить центр конфлікту всередину революційного табору, зберігаючи при цьому його філософсько-етичний характер. Це дозволяє Роллану відтворити драматизм революційної боротьби, переконливо показати неможливість вирішення деяких моральних проблем у тісних рамках революційної етики.

Зокрема, у драмі «Вовки» сходяться у запеклому двобої дві правди. Правда майора Тельє, котрий намагається врятувати несправедливо засудженого до страти майора д'Уарона, і правда комісара Кенеля, здатного принести в жертву невинну людину в ім'я інтересів вітчизни та революції. Обидва герої вірять у революцію і щиро служать їй, але по-різному розуміють інтереси революції. У п'єсі «Чотирнадцяте липня» риси нового «народного театру» виявилися особливо виразно. Роллану вдалося створити справді масштабну дію. У п'єсі чимало масових сцен, автор навіть рекомендував режисерам вистави залучати глядачів до участі в хороводах, піснях і танцях. Роллан неначе оточує глядача драматичною дією, а саму драматичну дію втілює у реальність. Народ у драмі виступає не тлом, на якому розгортаються сюжетні колізії, а головним героєм, що штурмує Бастилію, усвідомлюючи свою історичну місію і свою силу. Втім, драматургія Роллана так і не здобула широкого визнання, тому що не надто відповідала смакам буржуазної публіки, якій не подобався її героїчний пафос.

Роллан шукав нових форм втілення свого ідеалу. Відтак він звернувся до біографічного жанру і створив цикл «Героїчні життя»(«Vies hero'i'ques»), до якого увійшли: «Життя Бетховена» («Vie de Beethoven», 1903), «Життя Мікеланджело» («Vie de Michel-Ange», 1906) і «Життя Толстого» («Vie de Tolstoi», 1911). Як зауважував С. Цвейг, у циклі «Героїчних життів» Роллан «шукає інше середовище, інші засоби, щоб запалити читача». Відтепер ідеал моральної величі письменник знаходить не у постатях полководців, законодавців, державних діячів, вождів революції, а у творчій особистості.

Проблема мрії і дії залишається центральною і в цьому циклі. Так, у «Житті Мікеланджело» письменник показує конфлікт могутнього генія і слабкої людини в душі однієї особистості. Це протиріччя не дозволяє Мікеланджело завершити жодного з його творінь. У фіналі нарису геніальний художник відрікається від мистецтва і навертається до релігії. Роллан переконаний у необхідності поєднати мрію і дію. «Героїзм — це бачити світ таким, яким він є, і любити його», — проголошує письменник. Проте у «Героїчних життях» Роллан сформулював нове розуміння героїзму, який полягає не у подоланні виняткових труднощів і небезпек революційного часу, а у щоденній боротьбі особистості із собою, з хворобами, злиднями, самотністю, власною слабкістю.

Звертаючись до традиції Плутарха, Роллан на зламі XIX—XX ст. виступив як новатор у жанрі біографії, як творець синтетичної жанрової модифікації, що містила елементи розвитку нової системи жанрових форм — біографічного жанру XX ст. (передусім у творчості А. Моруа та С. Цвейга). У своїх біографічних нарисах Роллан синтезує риси різних жанрів: психологічного нарису, літературного і музично-історичного портрету, наукової біографії і т.д. У ролланівських біографіях поєднуються різні стихії: документальна, художня, психологічна, публіцистична і філософська.

Працюючи над біографіями, Роллан паралельно писав свій найголовніший твір, роман «Жан-Крістоф» («Jean-Christophe», 1904-1912). Задум роману виникнув ще в 90-х pp. XIX ст. Згодом Роллан згадував, що у нього було бажання написати «музичний роман». Він хотів не аналізувати почуття, а безпосередньо «викликати» його у читача — так, як це робить музика. Прагнення передати динаміку почуття визначило жанрову специфіку «Жан-Крістофа». Роман руйнує традиційні для XIX ст. принципи романної форми. Це «роман-потік», роман-симфонія, де кожна з трьох частин має свою тональність, свій ритм. Численні вставні епізоди і ліричні відступи створюють атмосферу схвильованості й емоційної піднесеності. Л. Арагон назвав «Жан-Крістоф» «романом про ідеї». Справді, Роллан так само, як і інший фундатор жанру «роману-потоку» М. Пруст. створює варіант інтелектуального роману, у якому боротьба характерів розкривається передусім як боротьба ідей. Основою роману слугують кілька постійних мотивів та етичних постулатів: відродження через смерть, поразка у перемозі і перемога у поразці.

В образі геніального музиканта, німця Жан-Крістофа Роллан втілює мрію про героя, про «сучасного Бетховена». Події духовної біографії Жан-Крістофа — підґрунтя розгортання сюжету. Повставши проти деспотизму німецьких можновладців, проти насильства, Крістоф утікає до Франції. Знайомство героя з великим світом європейської культури і політики розчаровує його. Французьку культура він сприймає як «ярмарок на майдані», де все купується і продається. Книга «Ярмарок на майдані» («La Foire sur la place») свідчила про посилення гостроти соціального аналізу в творчості Роллана і про його сатиричний хист.

У «Жан-Крістофі» розповідь про події внутрішнього життя героя поєднується з відтворенням широкої соціальної і культурної панорами європейського життя на початку XX ст. Крістоф, зазнавши численних випробувань, врешті-решт, усвідомлює, що свобода лише для себе самого є обмеженою. Прагнучи до повноти духовної індивідуальної свободи, гине його друг, француз Олів'є, гине безглуздо і випадково, залишаючись одинаком. У фіналі роману Жан-Крістоф втрачає свій бунтівний запал, але зберігає вірність собі, свою творчу неповторність. Обов'язок митця він вбачає утому, щоби залишатися вірним своїм природі та талантові. У цьому для Роллана полягає запорука безсмертя генія. Ідея безсмертя виражена у символічній фінальній картині, у якій Крістоф-Христофор переносить через бурхливий потік немовля — Майбутній день.

У «Жан-Крістофі» Роллан не зумів поєднати мрію і дію в реальній дійсності. Пошук методів такого поєднання триває у повісті «Кола Брюньйон» («Colas Breugnon», 1918), найжиттєстверднішому творі Роллана довоєнного періоду. Сам письменник вважав цю повість певним перепочинком після велетенської фрески «Жан-Крістофа «.

Дія повісті розгортається в Бургундії, у містечку Кламсі, де народився і сам Роллан. Час дії — улюблена ролланівська епоха Відродження. Головний герой — різьбяр-тесля Кола Брюньйон, чоловік веселої вдачі, кмітливий, життєрадісний і талановитий. Кола — уособлення найкращих рис національного характеру французів. Провідною темою твору є тема творчості, але Роллан розуміє її широко, не лише як фахову діяльність, а й як творче ставлення до життя. Кола Брюньйон — справжній художник і творець не тільки тому, що він талановитий скульптор; головним у його характері є те, що він не може жити без праці, не приносячи радості людям. Поетика «Кола Брюньйона» відрізняється від стилю «Жан-Крістофа» з його витонченим психологізмом та інтелектуалізмом. У повісті панує стихія живої розмовної мови, колоритної і жвавої. Роллан вдається до фольклорної стилізації, до ритмізованої прози.

Перша світова війна розпочала новий період у творчості Роллана. Він брав активну участь у су-спільно-політичній діяльності, виступав з антимілітаристських позицій, став одним із найавторитетніших громадських діячів Європи. У 1915 р. вийшов збірник його антивоєнних статей «Над сутичкою» («Au-dessus de la melee»), а наступного року письменник став лауреатом Нобелівської премії — «за піднесений ідеалізм його літературних творів, а також за щиру симпатію та любов, з якою письменник створює різні людські типи».

У 1919 р. побачила світ книга «Предтечі» «Les Precurseurs»), яка набула гучного розголосу у середовищі європейської інтелігенції. Обидві книги свідчать про еволюцію поглядів Роллана на сутність війни. Якщо у збірнику «Над сутичкою» Роллан вважає, що війна є наслідком ідейних протиріч, шовіністичної пропаганди, то в «Предтечах» він уже веде мову про справжні причини кривавої світової різанини. Головною причиною стають гроші, матеріальні інтереси тих, хто наживається на війнах.

Фарс «Лілюлі» («Liluli», 1919) — гострий памфлет, спрямований не стільки проти війни, скільки проти соціальної брехні взагалі, яких би форм вона не набувала: ілюзорної свободи, облудного права, лицемірства тощо. У повісті «П'єр іЛюс» («Pierre et Luce», 1920) йдеться про трагічну історію двох людей, котрі зустрілися і покохали одне одного в дні війни. Спроба сховатися від жахіть війни в ідилії любовних побачень виявилася невдалою. Закохані гинуть під уламками храму, зруйнованого німецькою авіацією. У романі «Клерамбо» («Clerambault», 1920) відтворена атмосфера перших місяців війни, описана шовіністична вакханалія у Франції. Герой твору — поет Аженор Клерамбо з ентузіазмом зустрічає початок війни. Але після втрати сина, котрий добровільно вирушив на фронт, Клерамбо засуджує війну.

Улітку 1919 р. письменник опублікував «Декларацію незалежності духу» («Declaration d'Independance d'Esprit»), програмну статтю, у якій Роллан звернувся до європейської інтелігенції із закликом до об'єднання і спільного захисту духовної свободи.

Навесні 1921 p. Роллан разом з батьком і сестрою переїхав у Швейцарію, купив будинок у Вільньові, де напружено працював, приймав численних відвідувачів, відповідав на силу-силенну листів. Коли дозволяло здоров'я, Роллан вирушав у закордонні мандри: у 1923 р. відвідав Лондон і Зальцбург, у 1924 р. — Відень і Прагу, 1925 р. побував у Німеччині.

На початку 20-х pp. письменник прагнув знайти відповідь на питання, як узгодити задекларовану ним відмову від насильства з необхідністю змінити існуючі суспільні порядки. Саме відмінності у поглядах на цю проблему стали причиною розбіжностей між Ролланом і А. Барбюсом, чільним діячем групи «Клярте», до якої належали інтелектуали, переконані в тому, що єдиним засобом досягнення принципів справедливості, миру і свободи є революція. Роллан відмовився приєднатися до цієї групи. Вітаючи російську революцію, письменник усе ж побоювався її можливих наслідків і крайнощів. Інформація, що надходила з Росії, не дуже тішила Роллана. Він рішуче заперечував принцип «мета виправдовує засоби». У 20-х pp. P. найбільше імпонував толстовський принцип непротивлення злу насильством. Письменник співчував визвольній боротьбі індійського народу проти англійського панування. Йому була близькою думка М. Ганді про необхідність здобуття незалежності мирними, ненасильницькими методами.

У пошуках світогляду, який слугував би керівництвом до дії, Роллан вдався до вивчення політичної та релігійно-філософської думки Індії. Результатом цих студій стали книги «Махатма Ґанді» («Mahatma Gandi», 1923), «Життя Рамак-рішни»(1929), «Життя Вівекананди» («La Vie de Vivekananda», 1930), у яких Роллан виклав і дослідив ідеї індійських містиків. Незважаючи на інформацію про терор і репресії у Росії, Роллан у своїх виступах завжди підтримував радянську державу. Про це, зокрема, свідчать його статті «На смерть Леніна» («Sur la more de Lenine», 1924), «Лист до редакції «Лібертер» про репресії в Росії» («Lettre au «Libertaire» sur la repression en Russie», 1927), «Відповідь К. Бальмонтові та І. Буніну» («Reponse a C. Balmont et а І. Bounine», 1928). Роллан був переконаний утому, що, незважаючи на помилки, прорахунки і навіть злочини, російська революція є «грандіозним соціальним зусиллям, найпотужнішим і найпліднішим у сучасній Європі». У статті «Прощання з минулим» («Adieu au passe», 1931) відобразилися зміни, яких зазнали погляди Роллана. Письменник збайдужів до своєї концепції «незалежності духу» і визнав історичне значення російської революції.

Найпомітнішим художнім твором Роллана повоєнного періоду став роман «Зачарована душа» («L'Ameenchantee», 1922—1933). Героїня роману Аннета Рів'єр, котра, за висловом Роллана, «як і Жан-Крістоф, хоча й у зовсім іншому плані, належить до великої когорти творчих натур», не наділена геніальністю Жан-Крістофа, вона не митець. Але творчий характер її натури виявляється у праці, в умінні пожвавити ініціативою будь-яку справу.

Від проблем естетичних Роллан переходить до соціальних. Аннета — новий тип жінки, яка захищає своє право на незалежність, самостійну працю і людську гідність. Втративши батька, відчувши гіркоту розчарування в коханні, залишившись без копійки, Аннета відкриває для себе світ, пізнає життя, зазнає багатьох випробувань, зберігаючи при цьому силу духу і світлий розум. У фіналі роману, втративши свого сина Марка, вбитого італійським фашистом, Аннета переживає духовний злам і приєднується до активної соціальної діяльності.

Провідною темою роману стала тема долі французької інтелігенції у період від середини 90-х pp. XIX ст. до 30-х pp. XX ст. «Зачарована душа» — один із перших антифашистських романів XX ст. У цьому творі Роллан знаходить відповідь на питання про поєднання мрії і дії. Запорукою досягнення такої єдності стає відмова від індивідуалістичної обмеженості, здатність вступити у боротьбу за ідеали справедливості. Композиційно «Зачарована душа» нагадує «Жан-Крістофа». Це монументальний твір, де біографія непересічної особистості змальована на широкому тлі життя європейського суспільства. Зберігається і симфонічна структура роману, емоційна піднесеність, патетичність стилю.

У 1934 p. Роллан одружився із молодою росіянкою, француженкою по матері, котра стала для нього другом і помічником, Марією Кудашевою. Улітку 1935 р. на запрошення Максима Горького Роллан відвідав СРСР. Він зустрічався з письменниками, двічі розмовляв із Й. Сталіним, намагаючись переконати радянського керівника у необхідності звільнення з ув'язнення відомого діяча партії есерів. Враження від цієї подорожі Роллан виклав у щоденнику, фрагменти з якого побачили світ у журналі «Ероп» у 1960 р.

У 1936 р. вийшов друком збірник «Супутники» («Compagnons de route»). До книги увійшли 11 статей та есе, написаних від 1900 до 1935 р. і присвячених видатним митцям і мислителям, яких Роллан вважав супутниками свого життя. Зокрема, тут були нариси про В. Шекспіра, Й.В. Гете. Л. Толстого, В. Гюго, а завершувала збірник стаття «Ленін, мистецтво і дійсність».

У 1938 р. письменник повернувся зі Швейцарії у Францію. У цей період його особливо непокоїли події, що відбувалися в СРСР. Стривожений повідомленнями про посилення репресій, Роллан висловив свою стурбованість у приватних листах до радянських можновладців, проте не отримав від них ані відповіді, ані пояснення. Підсумком роздумів Роллана про долю і злигодні революцій стала драма «Робесп'єр» («Robespierre», 1939), що завершила цикл «Театр революції». «Робесп'єр» — монументальний твір з багатьма дійовими особами, у ньому панує атмосфера революційного збудження, людський гамір. У центрі драми — проблеми революційної етики, передусім питання про доцільність терору. Роллан показує, як кривава машина терору знищує і тих, хто його розпочав.

Початок Другої світової війни застав Роллана у Везелі, на півдні Франції. Письменник негайно виступив із заявою, у якій звернувся до тодішнього прем'єр-міністра Франції Е. Даладьє, підтвердивши свою «цілковиту і щиру відданість боротьбі демократії проти гітлерівської тиранії». А через кілька місяців Везеле окупували фашисти. Незважаючи на те, що частину його будинку забрали німці, Роллан продовжував працювати над автобіографічними творами «Внутрішня подорож» («Le Voyage interieur», 1942), «Плавання навколо світу» («Le Periple», 1946), над багатотомним дослідженням «Бетховен. Великі творчі enox»«(«Beethoven. Les Grandes Epoques creat-rices», 1928—1949), у яких відобразилися розгубленість та тяжкі душевні переживання старого і хворого письменника, викликані подіями війни. Останнім твором Роллана стала книга «Пеґі» («Peguy», 1944), у якій письменник змалював образ свого друга, поета і полеміста, колишнього головного редактора «Двотижневих зошитів», а також його епоху. Письменник помер у 1944 р. від туберкульозу, встигнувши побачити свою країну вільною.

Роллан — один із найвидатніших французьких письменників-реалістів XX ст., творчість якого справила істотний вплив на Р. Мартена дю Гара, Ж.Р. Блока, А. де Сент-Екзюпері, Л. Араґона, С. Цвейга, А. Моруа, А. Барбюса, Г. Гессе, Я. Івашкевича. Він разом із А. Франсом, Г. Веллсом, М. Прустом, А. Жідом, Т. Манном стояв біля витоків інтелектуального роману XX ст. Роллан вніс у західноєвропейську літературу потужний героїчний нурт, непохитну віру у можливості людини. А його головна заслуга, на думку французького дослідника Ж. Альбертіні, полягала в тому, що він «зумів бути інтелектуалом, митцем нового типу», котрий відмовився від традиційної університетської кар'єри і віддав усі свої сили боротьбі за людину, за її гідність і свободу духу.

Українською мовою ряд творів Роллана переклали Я. Кравець, М. Овруцька, В, Очан, С. Саки-лон та ін.

Р. Тагор (1913)

Тагор Рабиндранат - 14-й дитина в родині, народився в 1861 р. у Калькутті. Він багато читав, з восьми років писав вірші. Учився в приватних школах, у Східній семінарії в Калькутті, у Бенгальській академії. В 17 років опублікував епічну поему «Історія поета». Виїхав учитися в Лондон, але через рік повернувся на батьківщину й видав поетичні збірники «Вечірні пісні» (1882) і «Ранкові пісні» (1883). Розквіт його творчості наступив в 1893-1900 р., коли Тагор опублікував кілька поетичних збірників («Золота тура», 1894 і «Мить», 1900), став дуже популярний.

В 1912 р. у Лондоні вийшли англійською мовою в авторському перекладі його «Жертовні пісні». В 1913 р. за ці вірші, миттєво разошедшиеся по усьому світі, Тагору була присуджена Нобелівська премія «за глибоко відчуті, оригінальні й прекрасні вірші, у яких виразилася його поетична майстерність, що стали частиною літератури Заходу».

Після присудження Нобелівської премії Тагор створює добутки про на історії й сучасному житті Індії - роман «Будинок і мир» (1916). В 1921 р. поруч із маєтком свого батька організував просвітительський центр для селян З 1912 р. Тагор багато подорожував по Європі, США, Росії, Китаєві.

В 1920-х рр. випустив поетичні збірники «Вечірні мелодії» (1925), « Ма-Хуа» (1929), романи «Остання поема» і «Три покоління» (обоє - 1929). В 1934 р. вийшов його останній роман «Чотири частини». Ці добутки присвячені долям бенгальської інтелігенції В 1940-1941 р. вийшли останні в його творчості поетичні збірники «На ложі хворого» і «Видужання».

До кінця життя Тагор був надзвичайно популярний в Індії. Його ім'я у світі згадувалося поруч із іменами Махатми Ганди й Лева Толстого. Умер Тагор в 1941 р. Вкалькутте. .

К. Гамсун (1920)

ГАМСУН, Кнут (Hamsun, Knut; автонім: Педерсен, Кнут - 04.08.1859, Лом в Гюдбраннсдалі — 19.02.1952, Норхольм) — норвезький письменник, лауреат Нобелівської премії 1920 р.

В одній норвезькій книзі про Гамсуна є його своєрідний портрет. Там зображений березовий гай. І на кожному стовбурі, в овалах, що залишилися на місці засохлих і відмерлих гілок, — обличчя Гамсуна. Він — частина цього гаю, частина самої природи.

На початку творчого шляху художник в статті «Про неусвідомлене духовне життя» («Fra det ubevidste sjaeleliv», 1890) подав нове розуміння людської психології. Він заявив, що його завданням є не зображення людських типів, а відтворення гранично індивідуальних відчуттів людини, котра народжена не якимось соціальним прошарком суспільства, а масою розрізнених і різнорідних вражень, які іноді різко суперечать одне одному. Гамсун стверджував, що створює людський характер, який підпорядковується внутрішнім, іноді — фізіологічним, імпульсам. У поведінці його персонажів важливу роль відіграють «скарга кісток ніг»; при цьому він уточнював — «трубчастих кісток ніг». Не будемо думати, що він дійсно так вибірково ставився до «поведінки» тих чи інших кісток: для Гамсуна важливим був не тільки психічний стан, а й фізіологічні відчуття, які разом керують настроєм і навіть думками та вчинками людей. У нього наприкінці XIX ст. з'явилися настільки незвичні персонажі, настільки незвичні типи психології, що не враховувати його відкриттів уже не могла література наступних років. Про Гамсуна його молодший сучасник із Франції А. Жід, котрий створив новий тип психологічного роману XX ст., у передмові до перекладу французькою мовою роману Гамсуна «Голод» писав: «Перед «Голодом» я маєш право думати, що до сьогоднішнього дня нічого не було сказано і що людину потрібно відкривати». «Голод» подав складну психологію, часто — психологію несвідомого. Приховані спонуки, неоднозначні імпульси, дивні рішення та вчинки, які не завжди можна пояснити строго логічно, стали характерними рисами гамсунівських персонажів.

Починав він зовсім не сенсаційно. Народився майбутній письменник на півночі Норвегії в сім'ї сільського кравця. Він згадував про радощі і турботи свого дитинства, коли йому, як і багатьом його одноліткам, доводилось випасати худобу («По казковій країні»). Тут і прості турботи селянина, і вміння бачити прекрасне, милуватися красою неба, радіти найпримітивнішим відчуттям. Усе це потім з'явиться ще не раз в оповіданнях і романах Гамсуна. Однак перші спроби в царині художньої творчості успіху йому не принесли. У 1877—1878 pp. він видав першу збірку віршів і перші оповідання. У віршах відчувався вплив Г. Ібсена, а оповідання змушували згадати повість Б. Бйорнсона «Сюньове Сульбаккен». Навчатися Гамсуну довелось в основному на чоботаря. Не здобувши визнання на батьківщині як письменник, Гамсун декілька років провів в Америці, навідуючись іноді в Норвегію. Він працював водієм конки, робочим у преріях на фермах, але завжди намагався триматися поблизу тих норвежців, котрі цікавилися літературою. Світогляд Гамсуна все ширшав. Його цікавили і норвезькі, і французькі прозаїки та поети. В Америці Гамсун особисто познайомився з Марком Твеном і вчився у нього особливо обережного ставлення до слова, іронічному і сатиричному зображенню світу і людини. До кінця 80-х pp. Гамсун сформувався як оригінальний письменник із власною естетичною програмою, що відобразилася у трьох доповідях 1891р. — «Норвезька література» («Norsk Literatur»), «Психологічна література» («Psykologisk Literatur») і «Модна література» («Mode Literatur»), де він протиставив своє бачення мистецтва тим законам, які були вироблені в 70—80 pp.

У першій доповіді Гамсун піддав переоцінці норвезьку літературу попереднього періоду, перш за все «чотирьох великих» — Б. Бйорнсона. А. Х'єлланна, Г. Ібсена і Ю. Лі — останнього меншою мірою, бо він, на думку Гамсуна, створював досконаліші в психологічному розумінні характери. Ця література, як вважав Гамсун, розвивалася під сильним впливом В. Гюго Й Е. Золя, яка тут трактувалася як звернення перш за все до соціальних проблем. «Вона за своєю суттю матеріалістична, оскільки змальовує суспільство, — писав він, — вона більше цікавиться звичаями, аніж людьми, суспільними питаннями, а не душею», зображує «найзагальніше у людині», але цим загальним є «душа, яка для наших авторів є майже невідомою країною». Гамсун не заперечує необхідності суспільного змісту літературного твору й образу, але він за те, щоб індивідуальне, неповторне в образі, його глибинна психологія були поставлені на перше місце. Найменше такого психологізму Гамсун знаходить в Г. Ібсена, котрий зображує «найпростішу психологію характерів». Вони настільки «непохитні» у нього, що з ними не може трапитися нічого випадкового — вони позбавлені нюансів. Особливе враження справила на нього в цей час книга Е. Хартмана «Психологія позасвідомого» (1871), статті і твори шведа А. Стріндберга. Через Стріндберґа він познайомився з працями філософа-містика Е. Сведенборґа. Стрінберґівське сприйняття жіночого характеру також справило помітний вплив на жіночі персонажі Гамсуна.

Прикладом психологічної літератури Гамсуну слугувала література Франції 80—90-х pp., — зокрема література натуралізму, який Гамсун сприймав в основному у зв'язку з руссоїстськими мотивами, зі сприйняттям людини як частини природи.

У статті «Психологічна література» Гамсун виклав свою позицію детальніше: «Автор не є частиною загального, яким би він повинен бути, якщо б він міг бути об'єктивним, автор — неповторна індивідуальність, суб'єкт, котрий дивиться тільки своїми очима, суб'єкт, який відчуває тільки власним серцем, — і найбільші письменники Землі не були б великими, якби створювали об'єктивну поезію, але вони якраз писали прекрасно, пристрасно, по-своєму. Я хочу створювати своїх людей, як я відчуваю їх, а не як передбачає позитивізм; я хочу змушувати мого героя сміятися тоді, коли освічені люди гадають, що він повинен плакати».

У підсумку в Гамсуна виявляються дві сфери існування людини: міська цивілізація, яка занапащає її, і природа — основна умова життя кожної справжньої особистості. Нова концепція особистості, відображена у статтях, була вперше втілена в романі «Голод» («Suit», 1890), який вийшов друком у Данії, де зразу ж привернув особливу увагу. Норвежці поставилися до роману спочатку доволі байдуже, тільки пізніше Г. став національною гордістю країни.

Сам Гамсун називав «Голод» не романом, а серією аналізів. Його означення видається правильнішим, оскільки звичного романного сюжету у творі немає. Гамсун пропонує нам розповідь людини, котра здобула якусь освіту письменника-початківця. Твір частково автобіографічний. Герой, якого автор не називає, опинився у матеріальній скруті: у нього немає грошей на харчування, він не може купити собі новий одяг, йому нічим заплатити за квартиру. Ланцюг принижень злиденного інтелігента — ось зовнішній бік цього твору. Форма твору — зовсім новий тип психологічного дослідження гранично індивідуальної особистості та її миттєвих імпульсів — стає справжнім змістом книги.

На перших сторінках роману Гамсун детально описує дрібниці, які, здається, зовсім не мають значення: чим обклеєна стіна біля дверей, що герой бачить із вікна і т. п. Усі ці деталі передають стан героя, різноманітність вражень, їхню миттєвість, хаотичність думок людини, котра, як поступово стає зрозумілим, систематично голодує.

Своєрідна зав'язка роману: героєві вдалося закласти свій жилет, він поїв, але виявив, що разом із жилетом віддав єдиний недогризок олівця, тому йому нічим написати задуману статтю, за котру йому б заплатили 10 крон; він хоче повернутися до лихваря і забрати назад свій олівець, по дорозі зустрічає дівчину, хоче привернути її увагу найнеординарнішим чином і називає її про себе дивним іменем Ілаялі.

Але автор не тільки зображує химерні дії свого героя, а й змушує його аналізувати своє становище та свої вчинки. При цьому постійно звертає увагу читача на те, що це дії людини, котра постійно голодує. Дійсно, створюється враження, що автор передає «скарги кісток ніг» свого героя.

У «Голоді» поєднуються, здавалось би, зовсім непоєднувані речі: творче натхнення та буденні турботи про те, скільки можна отримати за свій черговий шедевр, мрії про зустріч із Ілаялі та роздуми про те, як від голоду починає випадати волосся. Г. пильно стежить за своїм героєм і зазначає, як змінюється його сприйняття світу, як прогресує його нервозність під впливом голоду, руйнуються уявлення про чесність. Новий етап пов'язаний із тим, що голодний герой позбувся притулку, він ночує просто неба — в лісі або в парку, якщо його не проганяє поліцейський. Муки голоду спотворюють свідомість героя, безглузді реакції та вчинки досягають апогею тоді, коли у напівзабутті від голоду він кусає власний палець, щоби хоч щось відчути в роті. Смак крові повертає йому свідомість. Людина, яка вкрала чужі гроші, вигнана із квартири за несплату, замучена постійними приниженнями, герой, хоча він уже не хлопчина, наймається на корабель юнгою і відпливає в Англію. Роман «Голод» зробив Гамсуна одним із перших письменників не тільки Норвегії, а й Європи. Гамсун знайшов свого героя — це напівінтелігент, котрий пориває з цивілізацією, що руйнує особистість. Створений автором персонаж, дещо змінюючись, з'являтиметься тепер у всіх його творах.

Найскладнішим із них став Нагель в «Містеріях» («Mysterier», 1892). Якщо героя «Голоду» можна було б звинуватити у дивакуватості, що часто спричинена граничним виснаженням, то Нагель дивний за своєю природою. Людина добра, котра тонко відчуває, здатна на сильне кохання (а здатність любити стає обов'язковою властивістю героя Гамсуна, як і у романтиків), вона безмірно страждає від міщанської обмеженості інтересів, грубості, обману та пліток, що панують у маленькому містечку, куди її закидає доля. Скалічений брехливим суспільством, Нагель сам живе ніби подвійним життям: одне, справжнє, — глибоко приховане, не зовсім зрозуміле йому самому, а друге, зовнішнє, постійно дивує навколишніх людей. Ще дивнішим він видається через те, що сам іноді поширює про себе небилиці. Хрестоматійною стала історія про те, як Нагель приїхав у містечко із футляром від скрипки, в якому, за його власними словами, тримає брудну білизну. Все містечко дивується з цієї химери. При цьому він неодноразово повторює, що грати на скрипці не вміє. Але якось йому до рук потрапляє чужа скрипка. Він настроює її, і всі присутні зачаровані його виконанням. Потім він сам руйнує зачарування, стверджуючи, що фальшивив, грав нечітко і т. п. Автор уводить в роман політичні дискусії, де перепадає К. Марксу та всім соціалістам, суперечки про літературу, в яких Нагель показує себе прихильником Г. де Мопассана й А. Мюссе, особливо поціновує, як і сам Гамсун, Б. Бйорнсона, але нападає, знову як автор, на Г. Ібсена, котрий начебто «не може відрізнити дешевого резонерства від справжньої думки», та на Л. Толстого з його, як він вважає, «безсоромною філософською балаканиною». Деякі літературознавці стверджують, що Нагель втілив у собі риси улюбленого Г. шведського письменника А. Стріндберга. Міркування Нагеля про літературу та письменників сам Гамсун повторить ще не раз і особливо — в нарисах «У казковій країні». Лише кохання до юної Дагні могло б ощасливити Нагеля, але, заручена з іншим, дівчина вагається, і кохання героя спричинює нові страждання, які, як завжди у нього, проявляються навдивовижу химерно. Із міста, де всі для нього чужі, він рветься в ліс, до моря, але відчуття абсурдності життя посилюється, доводячи Нагеля до самогубства. Це зайва у світі людина, оскільки її душевна організація тонша та складніша, ніж в інших.

Ірраціональність, притаманна «Містеріям» і «Голоду», не менш помітна в романі «Пан» («Pan», 1894), де лейтенант Ґлан постає як найбільш характерний персонаж раннього Гамсуна. Він відчуває себе сином лісу, може відчути настрій сірого каміння поблизу свого житла, підводний камінь у морі в нього на очах оживає і пирхає. наче напівбог. Ґлану видається, що в лісі він бачить самого бога природи Пана, котрий близький йому, оскільки Ґлан поєднує своє життя з ритмом життя природи. Він і кохає як син природи, віддаючись своєму почуттю безмежно і не роздумуючи. Гамсун помістив героя у реальний світ, де природності немає місця, і тому його кохання до Едварди — жінки, по-гамсунівськи зламаної цивілізацією, егоїстичної, двоїстої, марнославної, котра прагне панувати і водночас бути щасливою, переростає у ряд випробувань і принижень, яких він не позбувається до кінця свого життя, хоча намагається самому собі довести, що забув Едварду. Кохання героїв Гамсуна не можна назвати світлим почуттям. Воно завжди поєднується зі стражданням, внутрішнім самокатуванням і бажанням мучити коханого. Це пристрасть-поєдинок, і в цьому прослідковується концепція А. Стріндберга.

Міщани — «каторжани багатства», за термінологією Гамсуна, — стали героями романів «Редактор Люнґе» («Redaktor Lynge», 1893) і «Новина» («Nyjord», 1893). Втративши природне начало, герої втратили вроджену моральність, здатність глибоко та щиро кохати, кар'єру вони ладні робити будь-якою ціною. Із цими творами ідейно пов'язана і драматична трилогія про Івара Карено («Біля брами царства» -— «Ved rikets port», 1895; «Гра життя» — «Livets spill», 1896: «Вечірня зоря» — «Aftenrode», 1898), де впродовж кількох десятиліть, у міру того як герой старіє, виявляється його духовна та моральна нікчемність. Карено виявляється не бунтівником, яким він хотів здаватися замолоду, а боягузливим та слабкодухим героєм компромісу, готовим пристати до того, хто йому більше платить. На думку Гамсуна, це шлях більшості тогочасних юнаків, котрих лише фізична активність ранньої молодості робить схожими на бунтівників. Символіка трилогії посилює авторську критику, поглиблює проблематику.

Наприкінці 90-х pp. у творчості Гамсуна, котрий уже здобув світову славу, відбулися зміни. Бунт проти суспільства поступився місцем роздумам про його суть і, перш за все, про складність людської особистості та її життєвих шляхів. Так з'явився роман «Вікторія» («Victoria», 1898) — трагічна і водночас поетична історія кохання спочатку бідного хлопчика, а потім талановитого письменника до дочки власника маєтку, котра змогла вивищитися над соціальними забобонами, але котрій не вдалося захистити своє кохання.

Сумними роздумами переповнені романи «Під осінніми зорями» («Under hoststaejmen», 1906) і «Мандрівник грає під сурдинку» («En vandrer spiller med sordin», 1909). Старіючий письменник, схожий на героя «Вікторії», покидає непривітне місто і йде восени до природи, до людей праці. Назва твору символічна: мається на увазі осінь життя, а її звуки та думки тихіші, ніж у часи юності.

Драматична поема «Чепець Венд» («Munken Vendt», іноді — «Мункен Венд»: «ченець» норвезькою мовою «munken», 1902) — один із найпоетичніших і найтрагічніших творів Гамсуна. У ньому письменник оспівав красу та трагічність кохання-страждання, кохання-жорстокості. Гамсун увів образ ченця Венда, котрий уособлює єдність людини з природою, котрий відчуває у собі вовчу кров. «Завив у мені мій вовк», — не раз скаже він. Його кохання до служниці Ізеліни Бліс зостанеться на все життя. Це кохання вміщує в собі не тільки готовність вчинити злочин заради того, щоб у коханої були теплі черевики, а й помсту їй, котра стала дружиною нікчеми. Не менш страшне й кохання Ізеліни, котра не може вибачити вже немолодому Вендові його ворожості до неї.

У 1898 р. Гамсун побував у Фінляндії, Росії, Персії та Туреччині, в результаті чого з'явилися його нариси-спогади. Кавказькими враженнями навіяна його неоромантична драма «Цариця Тамар» («Dronning Tamara», 1903), де на фоні екзотичної природи і пишних килимів та одягу Сходу розігрується любовна драма цариці Тамар і її чоловіка Георгія. До драми Г. звернеться те раз, хоча й не любив цього жанру через однозначність характерів. «У життя в лабетах» («Livet ivold», 1910) — найсценічніший з-поміж його творів зі значним мелодраматичним елементом. Повсякденність тільки посилює відчуття близької загибелі, розгубленість героїв, котрі усвідомлюють, що «плетуться до ешафоту».

Романи «Діти століття» («Born an tiden», 1913) і «Містечко Сеґельфос» («Segelfoss By», 1915), як і більш ранні «Беноні» («Вепопі», 1908) і «Троянда» («Rosa», 1908), відтворюють буденне життя з його стражданнями, розпадом патріархальних зв'язків, з усе більшим тиском нових відносин. Події Першої світової війни приголомшили письменника своєю абсурдною жорстокістю. У результаті з'явився роман «Соки землі» («Markens grade», 1917), де він знову звернувся до свого улюбленого героя — людини, пов'язаної з природою, з працею на землі. Тільки тепер це не інтелігент, а звичайний селянин. Руйнуванням війни Гамсун протиставляє творення, торжеству смерті — перемогу життя. Проте і в цьому романі, за який він отримав Нобелівську премію (1920), звучить думка про те, що відхід від природного життя таїть у собі моральну загибель.

Повоєнний світ навіює Гамсуну все більший скептицизм, він усе частіше пише про міських жителів, життя котрих завжди викликало в нього, у кращому випадку, сумнів. Дріб'язковість інтересів, які зводяться до пліток біля колодязя, стала змістом роману «Жінки біля колодязя» («Konerne vedvandposten», 1920). Розгубленість людини в нових, незрозумілих навіть самому авторові умовах після світової війни проявилася в «Останній главі» («Siste kapitel», 1923), де Гамсун повернувся до своєї звичної теми бродяг і бродяжництва, стверджуючи, що «всі ми — бродяги на землі», і змалювавши безпритульність людини, приреченість сучасного суспільства, відірваного від «соків землі». У цьому творі Гамсун в символічній формі — в умовах санаторію «Торахус» — звів найрізноманітніших людей. Уся розповідь, виписана у притаманній Г. тонкій сатиричній манері, пронизана приреченістю.

Останній роман Гамсуна «Коло замикається» («Ringen sluttet», 1936) має ще похмуріший характер: автор не вірить більше у прогрес, а його герой, втративши уявлення про моральність, остаточно деградує. Останній твір Гамсуна — нариси «На зарослих стежках» («Pa gjengrodde stier», 1949). Трагізм книги накопичувався впродовж попередніх десятиліть. Гамсун мріяв про відновлення колишньої величі скандинавів. Саме це й спричинило те, що він повірив у демагогічні виступи одного зі своїх сучасників і пов'язав себе з ідеологією фашизму. У промовах А. Гітлера він угледів надію на вивищення нордичних рас, і норвежців зокрема. Коли фашистська армія окупувала Норвегію, він закликав підтримувати покірний окупантам уряд. Проте вже у 1943 р. Гамсун зрозумів, що він помилявся. Після перемоги над фашизмом норвежці судили того, хто раніше був їхньою національною гордістю. У книжці «На зарослих стежках» Гамсун, розмірковує над своїми трагічними помилками. Він не міг до кінця визнати свою провину перед народом, оскільки мріяв із допомогою німців відродити його колишню славу. Він ніколи не любив визнавати свої помилки і просити за них вибачення.

Помер Гамсун у своєму маєтку Норнхольм, який купив у 1918 р. й особливо любив. У Норвегії його повоєнні видання почали з'являтися лише з 1962 р.: Гамсуна пробачили як письменника, але не як громадського діяча.

Українською мовою окремі твори Гамсуна переклали О. Жолоб, М. Катренко, М. Зеров, Ф. Федорців, В. Гладка і К. Корякіна.

А.Франс (1921)

Анатоль Франс (FRANCE) - видатний французький письменник-сатирик, історик і філософ, у чиїх добутках яскраво відбилося життя Франції рубежу XIX-XX вв. Син паризького букініста. Справжнє його прізвище - Тибо (Франс - літературний псевдонім). Дитячі роки, проведені в крамниці батька, заставленої книжковими полками, наклали відбиток на всю нього подальшу долю

У юнацькі роки, навчаючись у коледжі, увлеченно читав добутку древніх авторів. Згодом Франс придбав солідну історичну й філологічну ерудицію, він по праву може називатися одним з культурнейших письменників Франції

Свій шлях у літературі почав як поет, що примикав до парнасцам, але незабаром зрозумів, що справжнє його покликання - художня проза. Першими добутками, що принесли Анатолю Франсу славу як прозаїкові, були романи "Злочин Сильвестра Боннара" (1881) і "Таїс" (1890).

Для творчої манери Франса, що чітко проступила вже в перших його романах, характерні скепсис і тонка іронія, досить близька до іронії Вольтера й Рабле - чиїм традиціям він і прагнув випливати. Крім того, на його погляди вплинула концепція французького філософа й історика ернста Ренана, що думав, що зміна однієї історичної епохи інший анітрошки не наближала й не наблизить людство на щастя й до пізнання істини. Франс на початку своєї творчості цю точку зору багато в чому розділяв: потрібно, на його думку, не піддаватися патетиці, потрібно вміти бачити в будь-якому суспільному явищі або історичній події його зворотний бік, що, нерідко є комічною. Такими були вихідні позиції молодого Франса.

Широку популярність придбали філософські повісті Франса "Харчевня королеви Педдок" і "Життєві погляди абата Жерома Куаньяра" (обидві книги вийшли в 1893 р.). Ці добутки підкреслено антиклерикальні, що їдко висміюють марновірства й обскурантизм

Проблемам рідної країни присвячений роман "Сучасна історія" (1901); перу Анатоля Франса належить і інше, не менш блискучий сатиричний добуток - "Острів пінгвінів", де іронічно переосмислюється вся історія Франції, починаючи з найдавніших часів

Украй складним було відношення письменника до революції. Зокрема, він думав, що якими би високими ідеалами не керувалися її натхненники, практичне здійснення найчастіше розходиться із цими ідеалами. Нічим і ніколи, по глибокому переконанню Франса, не може бути, зокрема, виправданий масової терор. Ця думка чітко проступає в ряді його романів і новел, зокрема, у такому значному добутку, як "Боги жадають" (1912).

Франсу властиві екскурси в античну міфологію, його художні тропи й метафори також нерідко сходять до античних зразків. Його улюблений герой - учений або мислитель, що вміє глибоко проникати в саму сутність подій, що відбуваються, будь це античність, середньовіччя або наші дні. Такий, зокрема, Никий ("Таїс"), Сильвестр Боннар ("Злочин Сильвестра Боннара") або ж професор Бержере ("Сучасна історія").

І. Бунін (1933

22.10.1870 - 8.11.1953)

Иван Алексеевич Бунин родился 22 октября 1870 года в Воронеже в дворянской семье. Детство и юность его прошли в обедневшем поместье Орловской губернии. Систематического образования будущий писатель не получил, о чем сожалел всю жизнь. Правда, старший брат Юлий, с блеском окончивший университет, прошел с Ваней весь гимназический курс. Они занимались языками, психологией, философией, общественными и естественными науками. Именно Юлий оказал большое влияние на формирование вкусов и взглядов Бунина.

Писать Бунин начал рано. Писал очерки, зарисовки, стихи. В мае 1887 года журнал "Родина" напечатал стихотворение "Нищий" шестнадцатилетнего Вани Бунина. С этого времени началась его более или менее постоянная литературная деятельность, в которой нашлось место и для стихов, и для прозы.

Внешне стихи Бунина выглядели традиционными как по форме, так и по тематике: природа, радость жизни, любовь, одиночество, печаль утраты и новое возрождение. И все же, несмотря на подражательность, была в бунинских стихах какая-то особая интонация. Это стало более заметным с выходом в 1901 году поэтического сборника "Листопад", восторженно принятого и читателями и критиками.

Стихи Бунин писал до конца своей жизни, любя поэзию всей душой, восхищаясь ее музыкальным строем и гармонией. Но уже в начале творческого пути в нем все явственнее проявлялся прозаик, причем настолько сильный и глубокий, что первые рассказы Бунина тут же заслужили признание именитых в ту пору писателей Чехова, Горького, Андреева, Куприна.

В 1898 году Бунин женился на гречанке Анне Цакни, пережив перед этим сильную влюбленность и последовавшее за ней сильное разочарование к Варваре Пащенко. Впрочем, по собственному признанию Ивана Алексеевича, Цакни он никогда не любил.

В 1910-е годы Бунин много путешествует, выезжая за границу. Он посещает Льва Толстого, знакомится с Чеховым, активно сотрудничает с горьковским издательством "Знание", знакомится с племянницей председателя первой Думы А. С. Муромцева Верой Муромцевой. И хотя фактически Вера Николаевна стала "госпожой Буниной" уже в 1906 году, официально зарегистрировать свой брак они смогли лишь в июле 1922 года во Франции. Только к этому времени Бунину удалось добиться развода с Анной Цакни.

Вера Николаевна былп предана Ивану Алексеевичу до конца его жизни, став ему верной помощницей во всех делах. Обладая большой духовной силой, помогая стойко переносить все невзгоды и тяготы эмиграции, Вера Николаевна имела еще и великий дар терпения и всепрощения, что было немаловажно при общении с таким трудным и непредсказуемым человеком, каким был Бунин.

После шумного успеха его рассказов в печати появляется, ставшая сразу знаменитой, повесть "Деревня" - первая крупная вещь Бунина. Это горькое и очень смелое произведение, в котором перед читателем предстала полубезумная русская действительность со всеми ее контрастами, шаткостью, изломанностью судеб. Бунин, пожалуй, один из немногих русских писателей той поры, не побоялся сказать нелицеприятную правду о русской деревне и забитости русского мужика.

"Деревня" и последовавший за ней "Суходол" определили отношение Бунина к своим героям - слабым, обездоленным и неприкаянным. Но отсюда и сочуствие к ним, жалость, желание понять, что же происходит в страдающей русской душе.

Параллельно с деревенской тематикой писатель развивал в своих рассказах и лирическую, которая ранее наметилась в стихах. Появились женские характеры, хотя и едва намеченные - очаровательная, воздушная Оля Мещерская (рассказ "Легкое дыхание"), бесхитростная Клаша Смирнова (рассказ "Клаша"). Позже женские типы со всей лирической страстью проступят в эмигрантских повестях и рассказах Бунина - "Ида", "Митина любовь", "Дело корнета Елагина" и, конечно же, в его знаменитом цикле "Темные аллеи".

В дореволюционной России Бунин, как говорится, "почивал на лаврах" - трижды ему присуждалась Пушкинская премия; в 1909 году он был избран академиком по разряду изящной словесности, став самым молодым академиком Российской академии.

В 1920 году Бунин с Верой Николаевной, не принявшие ни революцию, ни большевистскую власть, эмигрировали из России, "испив несказанную чашу душевных страданий", как позже писал Бунин в своей биографии. 28 марта они прибыли в Париж.

К литературному творчеству Иван Алексеевич возвращался медленно. Тоска по России, неуверенность в будущем угнетали его. Потому первый сборник рассказов "Крик", вышедший за рубежом, составляли только рассказы, написанные в счастливейшее для Бунина время - в 1911-1912 годах.

И все же писатель постепенно преодолел чувство угнетенности. В рассказе "Роза Иерихона" есть такие проникновенные слова: "Нет разлук и потерь, доколе жива моя душа, моя Любовь, Память! В живую воду сердца, в чистую влагу любви, печали и нежности погружаю я корни и стебли моего прошлого..."

В середине 1920-х годов Бунины переехали в небольшой курортный городок Грас на юге Франции, где поселились на вилле "Бельведер", а позже обустроились на вилле "Жанет". Здесь им было суждено прожить большую часть своей жизни, пережить Вторую мировую войну. В 1927 году в Грасе Бунин познакомился с русской поэтессой Галиной Кузнецовой, которая с мужем проводила там отпуск. Бунин был очарован молодой женщиной, она же, в свою очередь, была в восторге от него (а уж Бунин умел очаровывать женщин!). Их роман получил широкую огласку. Оскорбленный муж уехал, страдала от ревности Вера Николаевна. И здесь произошло невероятное - Иван Алексеевич сумел убедить Веру Николаевну, что его отношения с Галиной чисто платонические, и ничего, кроме отношений учителя и ученницы, у них нет. Вера Николаевна, как это покажется невероятным, поверила. Поверила потому, что без Яна своей жизни она не представляла. В результате Галина была приглашена поселиться у Буниных и стать "членом семьи".

Почти пятнадцать лет делила Кузнецова общий кров с Буниным, играя роль приемной дочери и переживая с ними все радости, беды и лишения.

Эта любовь Ивана Алексеевича была и счастливой, и мучительно трудной. Она же оказалась и безмерно драматичной. В 1942 году Кузнецова покинула Бунина, увлекшись оперной певицей Марго Степун.

Иван Алексеевич был потрясен, его угнетала не только измена любимой женщины, но и то с кем она изменила! "Как она (Г.) отравила мне жизнь - до сих пор отравляет! 15 лет! Слабость, безволие...", - писал он в своем дневнике 18 апреля 1942 года. Эта дружба между Галиной и Марго для Бунина была как кровоточащая рана до конца его жизни.

Но вопреки всем невзгодам, бесконечным лишениям бунинская проза набирала новую высоту. На чужбине вышли книги "Роза Иерихона", "Митина любовь", сборники рассказов "Солнечный удар" и "Божье древо". А в 1930 году был опубликован автобиографический роман "Жизнь Арсеньева" - сплав мемуаров, воспоминаний и лирико-философской прозы.

10 ноября 1933 года газеты в Париже вышли с огромными заголовками "Бунин - Нобелевский лауреат". Впервые за время существования этой премии награда по литературе была вручена русскому писателю. Всероссийская известность Бунина переросла во всемирную славу.

Каждый русский в Париже, даже тот, который не прочитал ни одной строчки Бунина, воспринял это как личный праздник. Русские люди испытали сладчайшее из чувст - благородное чувство национальной гордости.

Присуждение Нобелевской премии стало огромным событием и для самого писателя. Пришло признание, а вместе с ним (хотя и на очень короткий период, Бунины были на редкость непрактичны) материальная обеспеченность.

В 1937 году Бунин закончил книгу "Освобождение Толстого", которая по мнению специалистов, стала одной из лучших книг во всей литературе о Льве Николаевиче. А в 1943 году в Нью-Йорке выходят "Темные аллеи" - вершина лирической прозы писателя, подлинная энциклопедия любви. В "Темных аллеях" можно найти все - и возвышенные переживания, и противоречивые чувства, и неистовые страсти. Но ближе всего Бунину была любовь чистая, светлая, подобная гармонии земли с небом. В "Темных аллеях" она, как правило, коротка, а порой мгновенна, но ее свет озаряет всю жизнь героя.

Некоторые критики того времени обвиняли бунинские "Темные аллеи" то в порнографии, то в старческом сладострастии. Ивана Алексеевича это оскорбляло: "Я считаю "Темные аллеи" лучшим, что я написал, а они, идиоты, считают, что я ими опозорил свои седины... Не понимают, фарисеи, что это новое слово, новый подход к жизни", - жаловался он И. Одоевцевой.

До конца жизни ему пришлось защищать свою любимую книгу от "фарисеев". В 1952 году он написал Ф. А. Степуну, автору одной из рецензий на бунинские произведения: "Жаль, что вы написали, что в "Темных аллеях" есть некоторый избыток рассматривания женских прельстительностей... Какой там "избыток"! Я дал только тысячную долю того, как мужчины всех племен и народов "рассматривают" всюду, всегда женщин со своего десятилетнего возраста и до 90 лет".

Последние годы жизни писатель посвятил работе над книгой о Чехове. К сожалению, этот труд остался незавершенным.

Свою последнюю дневниковую запись Иван Алексеевич сделал 2 мая 1953 года. "Это все-таки поразительно до столбняка! Через некоторое, очень малое время меня не будет - и дела и судьбы всего, всего будут мне неизвестны!"

В два часа ночи с 7 на 8 ноября 1953 года Иван Алексеевич Бунин тихо скончался. Отпевание было торжественным - в русской церкви на улице Дарю в Париже при большом стечении народа. Все газеты - и русские, и французские - поместили обширные некрологи.

А сами похороны состоялись намного позже, 30 января 1954 года (до этого прах находился во временном склепе). Похоронили Ивана Алексеевича на русском кладбище Сен-Женевьев де Буа под Парижем. Рядом с Буниным через семь с половиной лет нашла свой покой верная и самоотверженная спутница его жизни Вера Николаевна Бунина.

Г. Гессе (1946)

Герман Гессе, нобелівський лауреат 1946 року, - один з найбільш читаних авторів XX століття. Всі свою творчість він називав «тривалої спробою розповісти історію свого духовного розвитку», «біографією душі». Одна з основних тем творчості письменника - доля художника у ворожому йому суспільстві, місце справжнього мистецтва у світі.

Гессе (2.07.1877-9.08.1962) був другою дитиною в сім'ї німецького священика-місіонера. Дитинство він провів у суспільстві трьох рідних сестер і двох двоюрідних братів. Релігійне виховання і спадковість глибоко вплинули на формування світогляду Гессе. І тим не менше він не пішов по теологічної стезі. Після втечі з духовної семінарії в Маулбронне (1892), неодноразових нервових криз, спроби самогубства і перебування в лікарнях він короткий час працював механіком, а потім торгував книгами. У 1899 році Гессе випустив свій перший - ніким не помічений - збірка віршів «Романтичні пісні» і написав багато рецензій. У кінці свого першого базельського року він опублікував «Решта листи і вірші Германа Лаушера» - твір у дусі сповіді. Це був перший випадок, коли Гессе говорив від імені вигаданого видавця - прийом, який він надалі активно використовував і розвивав. У своєму неоромантичного романі виховання «Петер Каменцінд» (1904) Гессе вивів типаж своїх майбутніх книг - шукає аутсайдера. Це історія духовного формування юнаки з швейцарської села, який, захопившись романтичними мріями, вирушає у мандри, але не знаходить втілення своїх ідеалів.

Розчарувавшись у великому світі, він повертається в рідне село до простого життя і природі. Пройшовши через гіркі і трагічні розчарування, Петер приходить до затвердження природності і людяності як неминущі життєвих цінностей.

У той же рік - рік свого першого професійного успіху - Гессе, тепер цілком присвятив себе літературній творчості, одружився на швейцарці Марії Бернуллі. Молода сім'я переїхала в Гайнхофен, віддалене містечко на Бодензеє. По-слідував період виявився дуже плідним. В основному Гессе писав повісті та оповідання з елементом автобіографізм. Так, роман «Під колесами» (1906) багато в чому грунтується на матеріалі шкільних років Гессе: чутливий і тонкий школяр гине від зіткнення зі світом і відсталої педагогікою.

Під час першої світової війни, яку Гессе охарактеризував як «криваву нісенітницю», він працював у німецькій службі у справах військовополонених. Письменник пережив важку кризу, який за часом збігся з розставанням з психічно хворою дружиною (розлучення в 1918 році). Після тривалого курсу терапії Гессе в 1917 році завершив роман «Деміан», що вийшов під псевдонімом «Еміль Синклер», - документ самоаналізу і подальшого внутрішнього звільнення письменника. У 1918 році була написана повість «Останнє літо Клінгзора». У 1920 році вийшла «Сиддхартха. Індійська поема », в центрі якої стоять основоположні питання релігії і визнання необхідності гуманізму і любові. У 1924 році Гессе став громадянином Швейцарії. Після одруження на швейцарській співачці Рут Венгер (1924; розлучення в 1927 році) і курсу психотерапії вийшов у світ роман «Степовий вовк» (1927), що став свого роду бестселером.

Це одне з перших творів, які відкривають собою лінію так званих інтелектуальних романів про життя людського духу, без яких не можна уявити собі німецькомовну літературу XX ст.

(«Доктор Фаустус» Т. Манна. «Смерть Вергілія» Г. Брох, проза М. Фріша). Книга багато в чому автобіографічна. Однак вважати героя роману. Гаррі Галлера, двійником Гессе було б помилкою. Галлер, Степовий вовк, як він сам себе називає, бентежний, зневірений художник, змучений самотністю в навколишньому світі, не знаходить із ним спільної мови. Дія роману охоплює близько трьох тижнів життя Галлера. Деякий час Степовий вовк живе в невеликому місті, а потім зникає, залишивши «Записки», які й становлять більшу частину роману. З «Записок» викристалізовується образ талановитої людини, яка здатна знайти своє місце у світі, людини, що живе думкою про самогубство, для якої кожен день стає мукою.

У 1929 році Гессе домігся найгучнішого визнання у публіки повістю «Нарцис і Златоцвет». Предметом розповіді стала полярність духовної та світської життя, що було темою, типової для того часу. У 1931 році Гессе втретє одружився - цього разу на Нінон Долбін, австріячке, історика мистецтва за професією - і переїхав до Монтаньоле (кантон Тессін).

У тому ж році Гессе почав роботу над романом «Гра в бісер» (опублікований у 1943 році), який як би підсумував всі його творчість і підняв на небувалу висоту питання про гармонію духовної та світської життя.

У цьому романі Гессе намагається вирішити завжди турбувало його проблему - як поєднати існування мистецтва з існуванням нелюдської цивілізації, як врятувати від згубного впливу так званої масової культури високий світ художньої творчості.

Історія фантастичної країни Касталії і життєпис Йозефа Кнехта - «магістра ігри» - нібито, написані істориком-касталийцев, що живе в невизначеному майбутньому. Країна Касталія заснована обраними високоосвіченими людьми, які бачать свою мету у збереженні духовних цінностей людства. Вони цураються життєвий практицизм, вони насолоджуються чистою наукою, високим мистецтвом, складною і мудрою грою в бісер, грою «з усіма смисловими цінностями нашої епохи».

Реальний вигляд цієї гри залишається туманним. Життя Кнехта - «магістра ігри» - це історія його сходження до касталийский висот і відходу його з Касталії. Кнехт починає розуміти всю небезпеку відчуженості касталийцев від життя інших людей. «Я жадаю дійсність», - говорить він. Письменник приходить до висновку, що спроба поставити мистецтво поза суспільством перетворює мистецтво в безцільно, безпредметну гру. Символіка роману, безліч імен і термінів з різних галузей культури вимагають від читача великої ерудиції для розуміння всієї глибини змісту книги Гессе.

У 1946 році Гессе присудили Нобелівську премію за внесок у світову літературу. У тому ж році він був удостоєний премії Гете. У 1955 році йому вручили Премію миру, засновану німецькими книгопродавцями, а через рік група ентузіастів заснувала іменну премію Германа Гессе.

Гессе помер у віці 85 років в 1962 році в Монтаньоле.

Т.-С. Еліот (1948)

ЕЛІОТ, Томас Стернз (Eliot, Thomas Stearns - 26.09.1888, Сент-Луїс, штат Міссурі — 04.01.1965, Лондон) — англо-американський поет, лауреат Нобелівської премії 1948 р.

Головні проблеми творчості Еліота — трагізм людського існування, духовна криза в умовах антигуманної сучасної цивілізації. Модернізм Еліота визначався його позицією, яка ґрунтувалася на розчаруванні в суспільному прогресі, у моральному потенціалі людства. Поет створив образ «безплідної землі», писав про відчуження людини у здеградованому світі. Глибокий песимізм та іронія, що переростає в сатиру, взаємодіють у його творчості. Прогнозуючи ймовірну загибель європейської культури, Еліот знаходив духовне опертя у християнській релігії та вірі, які можуть стати на заваді відчаю та бездуховності.

Еліот народився у заможній і респектабельній сім'ї, його дитинство та юність минули в США. Майбутнього письменника виховували у пуританському дусі, відтак він здобув досвід суворої самодисципліни і стриманості. Еліот закінчив школу в Сент-Луїсі, у 1906 р. вступив у Гарвардський університет. Захоплення романтичною поезією Дж. Н. Г. Байрона, П. Б. Шеллі та Дж. Кітса, віршами Д. ґ. Россетті та А. Ч. Свінберна, яких він наслідував у своїх юнацьких поетичних опусах, змінилося інтересом до середньовічної літератури. Знайомство з «Божественною комедією» Данте стало однією з найважливіших подій у житті Еліота (1910). У Гарварді Еліот відвідував лекції літературознавця І. Беббіта, котрий справив на нього великий і, значною мірою, вирішальний вплив. Беббіт розвивав ідеї школи «нового гуманізму», заперечував сучасну цивілізацію у будь-яких її формах та виявах (демократія, індустріалізм, романтизм); саме він посіяв у душі Еліота зерно сумніву в цінності романтичної традиції, протиставивши їй класицизм. У студентські роки Еліот, слухаючи курс І. Беббіта про французьку літературну критику, звернувся до книги А. Саймонса «Символізм у літературі», що відкрила перед ним поетичний світ А. Рембо, П. Вердена і Жуля Лафорга, вірші котрого, як згодом зізнавався Еліот, справили на нього особливо сильне враження.

У період 1910-1912 pp. були створені і в 1915 р. опубліковані відомі вірші Еліота «Пісня кохання Дж. Альфреда Пруфрока» («The Love Song of J. Alfred Prufrock»), «Портрет дами» («Portrait of A Lady»), «Прелюди» («Preludes»), «Рапсодія вітряної ночі» («Rhapsody on a Wind Night»).

У 1914 p. Еліот залишив США. Протягом деякого часу він відвідував лекції у Німеччині, потім у Сорбонні (Франція). У 1915 p. E. прибув у Англію і вступив у Мертон-коледж в Оксфорді, а згодом оселився у Лондоні. Відтак назавжди залишився у Британії. Викладав, виступав як літературний критик і рецензент, брав участь у виданні часопису «Егоїст» («The Egoist»), а з 1922 по 1939 р. видавав журнал «Крайтеріон» («The Criterion»). Еліот сприяв літературному становленню молодих поетичних талантів; надавав консультації деяким видавництвам. У 1915 р. він одружився з Вів'єн Хейвуд, але цей шлюб виявився невдалим. З 1930 р. подружжя розпалося. У 1947 р. Вів'єн померла, а у 1957 p. Еліот одружився вдруге — його обраницею стала Валері Флетчер.

Рання творчість Еліота розвивалася під впливом естетичної програми неокласицизму та імажизму. Засновником цих течій в Англії був філософ та поет Т.Е. Г'юм, котрий виступив проти романтичного мистецтва. Поети-імажисти, що гуртувалися навколо журналу «Егоїст», — Р. Олдингтон, X. Дулітл, американець Е. Паунд були прибічниками строгого, точного, образного стилю і цілісного ритмічного малюнку вірша. Вони захоплювалися французькою, давньою італійською, китайською і японською поезією. Ідеал строгої системи неокласицизму особливо приваблював Еліота. Він негативно ставився до мистецтва Ренесансу, вважаючи, що воно створило підґрунтя для індивідуалізму. Взірцем поезії для Е. стали англійські «метафізичні поети» XVII ст., і передусім Дж. Донн. У своїх есе «Ендрю Марвелл» (1921) та «Метафізичні поети» (1921) Еліот порівнює французьких символістів з «метафізиками», зауважуючи, що у своїх віршах вони (Е. має на увазі П. Лафорга і Корб'єра) «ближчі до школи Донна, аніж будь-який сучасний англійський поет». Еліот вважає, що й класичні поети (Ж. Расін) володіли здатністю чуттєвого вираження думки, яка так імпонувала йому у «метафізиків». Таким чином, Еліот виокремлює три особливо близькі йому поетичні традиції: метафізичну, класичну і символічну.

Поет помер в 1965 р., у віці 76 років, и бил похований в Іст-Кокер, селі в Сомерсеті, звідки в середині XVII ст. його предок Ендрю Еліот вирушив в Америку.

У. Фолкнер (1949)

(1897 — 1962)

ФОЛКНЕР, Вільям Гаррісон (Faulkner, William - 1897, Нью-Олбані, шт. Міссісіпі — 06.07.1962, Оксфорд, шт. Міссісіпі) — американський письменник, лауреат Нобелівської премії

Народився на Півдні Америки у штаті Міссісіпі, з яким була пов'язана історія його сім'ї. Більшу частину свого життя провів саме тут, у містечку Оксфорд. Історія та легенди американського Півдня та перекази його власної родини стали матеріалом найвідоміших творів Фолкнера. Однією із родинних легенд було життя прадіда Фолкнера, на честь якого майбутнього письменника назвали Вільямом. Полковник Фолкнер побудував залізницю від міста Ріплі, під часи війни Півночі та Півдня створив і очолив кавалерійський полк, написав роман «Біла троянда Мемфіса», загальний тираж якого сягнув 160 тис. примірників; виконував адвокатські функції у Ріплі й, утверджуючись на Півдні, у різний час при самозахисті убив трьох людей. Суд щоразу виправдовував його. Проте, врешті-решт, полковника Фолкнера застрелив його політичний суперник. Майбутній письменник народився через вісім років після смерті прадіда, коли багато людей все ще пам'ятали його. У місті навіть була встановлена його статуя. Фолкнеру подобалася прадідова легендарність, і він писав про це так: «Його знала сила-силенна людей, але немає і двох осіб, які б однаково згадували про нього чи на один копил описували».

Батько письменника, Маррі Фолкнер, був інспектором в університеті Міссісіпі. Він не мав ані темпераменту, ані хватки легендарного полковника Фолкнера і був радше невдахою. У його сім'ї росли четверо синів, серед яких найстаршим був Вільям. Про хлопчиків піклувалася чорношкіра нянька Кароліна Барр, яка до 16 років перебувала у рабстві, і вона розказувала чимало історій про життя чорних невільників і про війну Півночі та Півдня. Хлопці лазили на дерева за пташиними гніздами, любили походи до лісу, який починався одразу ж за їхнім будинком, робили досліди з хімії та фотографії. Вільям любив читати і малювати. Він став чудовим рисувальником, успадкувавши художні здібності від матері. Коло його лектури визначала бібліотека прадіда, смак якого «зводився до найпростішої прямолінійної романтики, на кшталт Скотта і Дюма». Сильне враження на хлопчика справив перекладений роман Г. Сенкевича «Пан Володиєвський». У 16 років Фолкнер відкрив для себе А. Ч. Свінберна, а згодом П. Б. Шеллі, Дж. Кітса, С. Т. Колріджа. У Фолкнера змалечку проявився талант оповідача. Він умів говорити так захопливо, що міг змусити свого приятеля Френка Макелроя виконувати свою домашню роботу — приносити з повітки відро з вугіллям — за власні оповідки. З 9 років Фолкнер їздив на доросле полювання. Свої дитячі враження від мисливства передав у повісті «Ведмідь». У школі за два роки Фолкнер закінчив чотири класи. Любив грати у футбол та бейсбол, а от боротися не любив. У 12 років Фолкнер випускав рукописну газету. На запитання вчителя про плани на майбутнє завжди відповідав, що хоче стати письменником, як його прадід. Любив коней, пропадав у конюшнях, які утримував батько. На заощаджені гроші купив собі поні, який виявився необ'їждженим, і зумів приборкати його. Надавав великого значення самоосвіті і, зрештою, у десятому класі покинув школу.

У 17 років Фолкнер познайомився з 21-річним випускником університету Ф. Стоуном, котрий став його другом на все життя. За порадою товариша Фолкнер перечитав О. де Бальзака, В. М. Теккерея, Г. Філдінґа, Д. Дефо, Ч. Діккенса, Дж. Конрада, Ш. Андерсона, Т. Драйзера, М. Гоголя, Ф. Достоєвського, А. Чехова, вірші П. Верлена, Ш. Бодлера, С. Малларме, Р. Фроста, Т. Еліота. Відтак на запитання про те, як навчитися писати, Фолкнер завжди радив читати якомога більше і думати над тим, як це зроблено. Не любив книг із філософії й естетики. Стоун згадував, що під час прогулянок околицями Оксфорда, окрім розмов про прочитане, вони вигадували персонажів, водночас смішних і страшних, які нагадували поширених у ті часи дрібних здирників та авантюристів.

У дитинстві на Фолкнера справила велике враження демонстрація польоту на повітряній кулі. Він узявся конструювати планер, який, проте, розвалився під час випробування. У Європі тривала війна. Фолкнер зачитувався повідомленнями про подвиги пілотів, на рахунку яких було 38, 40, 72 збитих літаків. У 1918 р. було оголошено про набір у канадське авіаційне училище, і Фолкнер подався вчитися на авіатора.

У 1919 р. Фолкнер вступив в університет Міссісіпі, обравши для вивчення французьку та іспанську мови й англійську літературу. Вірив лише у самоосвіту, сумлінним студентом не був. Змінив низку випадкових посад (був університетським поштмейстером, працював у книгарні). Із задоволенням виконував обов'язки наставника скаутів. Чимало часу присвячував походам з дітьми, вигадував для них ігри, що розвивали сміливість, спритність, кмітливість. Увечері біля багаття розповідав своїм юним слухачам різноманітні історії. На цьому трималася дисципліна: якщо її порушували, розповідей не було.

У 1925 р. Фолкнер зумів опублікувати збірку віршів «Мармуровий фавн» («The Marble Faun»), на якій позначився сильний вплив французьких символістів, але водночас поезія Фолкнера вирізнялася тонкою музичністю, відчуттям кольору і ритму. Мармуровий фавн серед прекрасного саду, де все живе — квітнуть троянди, виграють мерехтливими бризками фонтани, шумлять дерева, уособлював двоїсту природу створіння, яке усвідомлює свою вічність і минущий характер всього, що її оточує, але при цьому не здатне отримати чуттєву насолоду, пізнати принадливість навколишнього життя. Цей образ був метафорою життя митця: його прагнення бути разом з людьми, жити їхнім життям і бути схожим на них і, водночас, усвідомлення неможливості такого поєднання і навіть свідомого відсторонення і протиставлення себе їм.

Того ж таки року Фолкнер вирушив у Новий Орлеан і познайомився там із Шервудом Андерсоном, який тоді працював журналістом і відіграв важливу роль у становленні молодого письменника. Щоб допомогти Фолкнеру, Андерсон вдався до гри: пишучи листи від імені вигаданих персонажів, він керував роботою літератора-початківця, всіляко підтримуючи його наміри взятися за роман. Перший роман Фолкнера «Солдатська винагорода» («Soldiers Pay», 1926) розповідав про юнацький псевдоромантизм та уроки Першої світової війни. Проте у 1926 р. ця тема була вже не новою.

У 1927 р. з'явився наступний роман — «Москіти» («Mosquitoes»), у якому вперше дія відбувається у містечку Джефферсон — узагальненому образі маленьких містечок американського Півдня. Після «Москітів» з'явилася низка наступних романів, серед яких був і «Сарторіс» («Sartoris», 1929) — перший із серії творів, що описують історію родин Комптонів і Сарторісів. Того самого року Фолкнер написав оповідання, у яких вперше з'явилися Гевін Стівенс — окружний прокурор, людина з підвищеним почуттям справедливості (йому судилося стати перехідним героєм, який об'єднує багато творів Фолкнера у певну цілісність, як це було колись з перехідними героями Бальзака), та Флем Сноупс, торговець швацькими машинками «Ретліф». Долі цих персонажів надзвичайно ретельно будуть простежені у подальших творах Фолкнера. Саме у цей час письменник остаточно знайшов свою тему.

Ш. Андерсон радив Фолкнеру спробувати описати місце, де він народився, і відчути його силу та владу над собою. І, почавши писати про добре відоме, Фолкнер відчув невичерпність знайденої теми. Розмірковуючи про своєрідність американської літератури, Фолкнер стверджував, що вона не могла розвинутися з фольклору, тому що американський фольклор був надто строкатим, він складався з фольклору індіанців, чорного населення і переселенців. Вона також не могла виникнути і на ґрунті американського сленгу, адже він надто відрізнявся в різних куточках країни. Але вона могла виникнути лише на основі таких образів, які були б зрозумілими для кожного, хто читає англійською. І Фолкнер знайшов такі образи, створив їх. У процесі створення художнього твору він приділяв особливу увагу місцевому колориту, стверджуючи, що «Гамлет» та «Ромео і Джульетта» могли бути створені лише в Англії і лише в єлизаветинський період, так само, як «Мадам Боварі» могла бути створена лише в долині Рони, а не деінде. Фолкнер докоряв американським письменникам, які подалися у Європу, вважаючи Америку естетично неспроможною.

Найважчим романом у своїй творчій біографії Фолкнер вважав роман 1929 р. «Шум і лють» («Sound and Fury»), у чотирьох частинах якого свій погляд на події викладають різні люди, а найприкметнішою виявляється точка зору 33-річ-ного душевнохворого Бенджі Комптона. У цьому творі Фолкнер досконало відшліфував філігранну письменницьку техніку у відтворенні чи то похмурих, чи то ліричних настроїв. У романі задовго до Другої світової війни пролунають слова, які згодом будуть усвідомлені як один з її висновків: «Жодна битва не призводить до перемоги. Битв навіть не існує. Поле бою лише розкриває перед людиною прірву її омани і її відчаю, а перемога — це тільки ілюзія, вигадка філософів і тупаків». Назву роману Фолкнер запозичив із шекспірівського «Макбета», де один із персонажів називає життя людини повістю, розказаною божевільним, у якій немає жодного сенсу, а тільки шум і лють.

І в наступних своїх творах Фолкнер викриватиме бездумність, безглуздість життя обивателів. У романі «Коли я конала» («As I Lay Dying», 1930) Анс Бандрен, виконуючи останню волю дружини поховати її у Джефферсоні, витягне її домовину з води, врятує з палаючого будинку і повернеться додому з новою дружиною, але це нікого не здивує. Події цього твору постають перед очима читача з іще різноманітніших, ніж у попередньому романі, точок зору. «Коли я конала» складається з 59 коротких монологів.

Фолкнер став популярним після виходу у світ його роману «Святилище» («Sanctuary», 1931), написаного, щоби привернути увагу видавців. «Фолкнер отримав роботу в Голівуді, де працював сценаристом на студії «Метро Ґоддвін Майєр». У 1932 р. з'явився його роман «Світло у серпні» («Light in August»), а в 1936 р. — «Авессалом, Авессалом...» («Absolom, Absolom...»). Ці твори зміцнили його репутацію найкращого сучасного романіста. У 1939 р. побачив світ роман «Дикі пальми», а в 1940 p. — перший роман трилогії про Сноупсів — «Хутірець» («The Hamlet»). Два інші романи цієї трилогії завершуватимуть творчий шлях Фолкнера: у 1957 р. письменник створив роман «Місто» («The Town»), а в 1959 р. — «Особняк» («The Mansion»). А між ними і першим романом трилогії з'явилися «Осквернитель праху» («Intruder in the Dust», 1948), кілька збірок коротких оповідань, роман «Притча» («A Fable», 1954).

Якщо розглянути творчість Фолкнера у сукупності, то стане зрозуміло, що він часто звертався до одних і тих самих сюжетів та подій. Стане ясним і його ставлення до власної творчості — як до ремесла. Він вважав працю письменника таким самим ремеслом, як і будь-яке інше. І як тесля збирає з окремих деталей меблі, так він невпинно експериментував з композицією своїх творів, складаючи її з уже відомих частин, але щоразу прописуючи їх інакше, прагнучи виявити нові відтінки змісту.

Фолкнер писав про історію та сучасні йому проблеми Півдня Америки, про міжрасові взаємини, про бездушність та бездумність ділків і авантюристів, які не пам'ятають і не вважають за необхідне пам'ятати про славну героїчну минувшину Півдня, що переживає економічну кризу. При цьому Фолкнер наголошував на тому, що він повинен сказати людям правду через любов до своєї батьківщини. На запитання про те, до якої школи він себе відносить, Фолкнер відповідав, підкреслюючи, що завжди намагається говорити правду, що це велика школа гуманістів.

У 1949 р. Фолкнер був визнаний лауреатом Нобелівської премії. У своїй промові під час нагородження він сказав: «Я вірю у те, що людина не зламається, подолає всі перешкоди і переможе. Людина безсмертна... тому що у неї є душа, наділена властивостями співчуття, жертовності, подолання перешкод». Ф. Стоун, якому Фолкнер присвятив свою трилогію, сказав про нього так: «Він більш великий як людина, ніж як письменник. Багато з нас говорять про ввічливість, про честь, про вірність, про вдячність. Білл не говорить про всі ці поняття, він живе ними... Інші люди можуть переслідувати вас і ображати, але це тільки одразу приверне Білла на ваш бік, якщо ви його друг. Якщо ви його друг і юрба вирішила вас розп'яти, Білл сам прийде вам на допомогу. Він понесе ваш хрест на пагорб разом з вами».

Фолкнер створив вигадану місцевість Йокнапатофу, наділивши її всіма рисами улюбленого ним Півдня. Намагаючись пояснити особливості свого стилю — довгі фрази, він говорив, що ніколи не сприймає людину саму по собі, але завжди лише у зв'язку з її минулим, і цей зв'язок з минулим Фолкнера прагнув відтворити у фразі — так само, як і певні зв'язки з майбутнім.

Фолкнер двічі побував у Європі і один раз у Японії. Жив у Парижі, але не прагнув познайомитися з відомими письменниками. Захотів лише подивитися на Дж. Джойса. Мабуть, як і його наставник III. Андерсон, він вважав, що культура — це насолода життям, дозвільність і відчуття неквапливості. Фолкнер був одружений з Естелл Олдхем, яку покохав і з якою пов'язував свої мрії ще в дитинстві. Був змушений пережити її шлюб і одружився з нею лише після того, як Естелл розлучилася з першим чоловіком, будучи матір'ю двох дітей. Таку ж відданість Фолкнер зберіг і щодо інших захоплень своєї юності — літаків, коней і полювання.

У його творах своєрідно поєднуються трагізм і гумор. Один із героїв Фолкнера у відчаї від смерті брата злітає у небо, заздалегідь знаючи, що літак несправний, інший — не знаючи, як керувати літаком і як його посадити на землю, вирушає в політ, щоб тільки вгамувати нестерпне дитинне бажання піднятися в небо. Йокнапатофські пройди крадуть мідні деталі з електростанції, яку самі ж і охороняють і за втрату яких змушені потім заплатити, обманним шляхом продають ледве живих коней, але увечері того самого дня купують їх назад, ставши жертвами ще витонченішого шахрайства.

Перед читачами Фолкнер намагався не запобігати, аби, за його власним висловом, не перетворювати літературу на духовну плювальницю.

Помер письменник 6 липня 1962 р. у лікарні, куди йому довелося лягти, після того як він упав із коня, поховали його на кладовищі в Оксфорді. Його духовним заповітом можуть слугувати рядки із листа до М. Каулі: «У мене одне бажання — зникнути як окремий індивідуум, піти у небуття, не залишити в історії ні слідів, ані сміття, лише видані книги... Нехай підсумок та історія мого життя виразяться в одній фразі моєї епітафії та некролозі; він створював книги». Українською мовою твори Фолкнера перекладали Р. Доценко, М. Пінчевський, В. Корнієнко та ін.

Е.-М. Хемінгуей (1954) 

ЕРНЕСТ ХЕМІНГУЕЙ
(1899-1961)

Ернест Міллер Хемінгуей народився 21 липня 1899 року в Ок-Парке, невеличкому, чистенькому містечку, поруч з Чикаго - найбільшим торгово-промисловим центром Середнього Заходу. Майбутній письменник ріс у культурній, забезпеченій родині, і батьки, кожен по-своєму, намагалися спрямувати його інтереси. Батько - лікар за професією й етнограф-аматор за уподобаннями - захоплювався полюванням, брав з собою в ліси Ерні, водив його в індіанські селища, намагався привчити сина спостерігати природу, звірів, птахів, придивлятися до незвичайного життя індіанців. Мати - аматорка музики й живопису, яка навчалася співу й дебютувала у нью-йоркській філармонії, тут, у своєму містечку, змушена була задовольнятися викладанням музики, співом у церковному хорі, а сина прагнула навчити грі на віолончелі. Музиканта з Ерні не вийшло, але любов до гарної музики та картин залишилася у Хемінгуея на все життя.
Батько - супутник його дитинства й отроцтва. Але після того як йому виповнилося п'ятнадцять років, Ернест не мав нічого спільного з батьком (проблема "батьків і дітей"). Пізніше батько виникає лише у примарних спогадах і снах, а супутник його змужнілості, приклад завзятої і мужньої денної праці - це дід, учасник Громадянської війни 1861 - 1865 років.
Ок-Паркська середня школа, де Хемінгуей отримав середню освіту, славилася високим рівнем загальноосвітньої підготовки. Майбутній письменник із вдячністю згадував своїх викладачів рідної мови та літератури, а шкільна газета "Трапеція" і шкільний журнал "Скрижаль" дали йому можливість спробувати свої сили в літературі (він пише фейлетони та короткі оповідання). За що б не брався Ерні, він в усьому намагався бути першим. Був капітаном і тренером різних спортивних команд, отримував призи з плавання і стрільби, був редактором "Трапеції". Є думка, що все це були спроби Хема (як його звали близькі друзі) і довести собі та навколишньому світу, що він не дівчинка. Річ у тім, що батьки письменника дуже хотіли мати доньку і до семи років вдягали Ерні в дівчачу сукню. На все життя ці спогади дитинства стали ахіллесовою п'ятою Хемінгуея, комплексом неповноцінності, який він переборював весь час, займаючись тільки "мужніми" справами: спортом, полюванням, коридою, військовою журналістикою.
У шкільні роки Хемінгуей багато читав. Пізніше, вже після "Фієсти", він стверджував, що писати навчився, читаючи Біблію. З традиційного шкільного читання Хемінгуея не зачепили ні вірші Теніссона і Лонгфелло, ні романи Скотта, Купера, Гюго, Діккенса. Зате Шекспір і Марк Твен залишилися уподобанням на все життя.
Після закінчення школи юнак якийсь час працює у невеличкій газеті. Коли Хемінгуею виповнилось дев'ятнадцять років, він їде до Європи, щоб добровольцем взяти участь у Першій світовій війні, яка стала для нього першим життєвим університетом. Воює він у складі транспортного корпусу, в одному з санітарних загонів, що його США направили в італійську армію.
У ніч на 9 липня Хемінгуей, потрапивши під мінометний вогонь, був важко поранений. При огляді відразу на місці в Хемінгуея витягли двадцять вісім осколків, а всього нарахували їх двісті тридцять сім. Хемінгуея евакуювали до Мілана, де він пролежав кілька місяців і переніс кілька серйозних операцій коліна. Вийшовши з госпіталю, Хемінгуей був нагороджений італійським військовим хрестом і срібною медаллю за доблесть - другою за значенням військовою нагородою.
У 1919 році Хемінгуей повертається додому до Сполучених Штатів в ореолі героя, одним з перших поранених, одним з перших нагороджених.
Якщо життєва біографія Хемінгуея почалася, власне кажучи, в окопах на річці Пьяве, то його літературна біографія бере свої витоки в Парижі 20-х років, де він оселяється після війни. Париж у ті часи був Меккою модернізму. Письменники, поети, художники з усіх усюд з'їжджалися сюди, щоб зануритися в цю атмосферу, де руйнувались колишні цінності і створювалися нові, породжені XX століттям. У цей нуртуючий вир і занурився молодий журналіст, який твердо вирішив стати письменником.
У Парижі Хемінгуей познайомився з такими знаковими постатями модерністської літератури, як Джеймс Джойс, Гертруда Стайн. Вони були кумирами, непорушними авторитетами для молодих літераторів. Хемінгуей прислухався до Гертруди Стайн, уважно вивчав досвід Джойса. Прислухався, вивчав, але у своїй творчості шукав власний шлях.
У пошуках цього власного шляху Хемінгуею допомогла велика російська реалістична література. Він відкрив, за його словами, інший, чудесний світ, що дарували російські письменники. "Проникнути в саму суть явищ, зрозуміти послідовність фактів і дій, що викликають ті чи інші почуття, і так написати про дане явище, щоб це залишалося дієвим і через рік, і через десять років...",- записи зі щоденника Хемінгуея тих часів, які дають можливість побачити письменницькі наміри молодого починаючого літератора. Глибинному дослідженню життя, умінню передати і закріпити справжні людські емоції у творі, так, щоб читач і через багато років зазнав почуття співпереживання, він учився в російських письменників, передовсім, у Достоєвського, Тургенєва, Л. Толстого.
Одночасно з пошуком свого шляху в літературі визначався і світогляд письменника, формувалися його політичні переконання. Він багато подорожував у ті роки Європою: як кореспондент кількох американських газет побував у Німеччині, Швейцарії, Іспанії, Туреччині. В Італії він зрозумів, що таке фашизм, і на все життя зненавидів його. Для будь-якого письменника важливо визначити своє місце у світі. Хемінгуею в цьому допомогла греко-турецька війна, звідки він у 1922 році як військовий журналіст посилав свої кореспонденції. Колишній фронтовик побачив війну зовсім іншими очима, що визначило його громадську позицію: "писати нещадну правду про життя".
Дебютом у світі літератури для Хемінгуея-журналіста став збірник "Три оповідання і десять віршів" (1923). Відтоді він вирішує покінчити з журналістикою, бо, за особистим зізнанням, "телеграфний стиль репотажу став затягувати його".
Етапною в творчості Хемінгуея стає книга "В наш час" (1925) - збірник оповідань, об'єднаний спільним задумом та ідейно-тематичним спрямуванням, а також особливим стилем - лаконічним, стриманим. Пізніше подібний принцип організації тексту автор визначить як "принцип айсберга". Збірник "В наш час" цікавий ще й тим, що в ньому Хемінгуей вперше зачіпає проблеми "загубленого покоління", геніально продовжені в повісті "Фієста" (1926) і романі "Прощавай, зброє!" (1929).
Останній твір приніс світову славу й визнання Хемінгуею. Антивоєнна проблематика подається автором у протиставленні страхітть війни та найкращого людського почуття - кохання. Трагічна історія кохання лейтенанта Генрі й медсестри Кетрін (Ромео і Джульєтта епохи Першої світової війни) назавжди запам'ятовується читачам. На загальний тон роману, визначення одного з його лейтмотивів - утрата всього дорогого й улюбленого, вплинули події особистого життя письменника (самогубство батька та вкрай небезпечні пологи дружини). У середині 1927 року Хемінгуей удруге одружився з Поліною Пфейфер - паризькою журналісткою, американкою з Сент-Льюїса. Улітку 1928 року (у самий розпал роботи над романом "Прощавай, зброє!") вона перенесла важкі пологи. Дитина народилася шляхом кесаревого розтину. На щастя, вижили і мати, і син (але пов'язані з цим переживання відбилися в романі і залишилися незабутніми). Тієї ж осені 1928 року в Ок-Парку наклав на себе руки його батько.
Підсумком роздумів письменника над подіями в Європі кінця 30-х років стали романи "Мати і не мати" (1937) і "По кому подзвін" (1940). Перший відобразив зміну у світогляді письменника, пошуки подолання самотності та перехід до соціальної проблематики. Другий - величний епічний твір, в якому автор з філософських позицій усвідомлює події війни в Іспанії. Новим для Хемінгуея стає те, що в романі "По кому подзвін" головне місце посіли не приватні долі героїв, а доля героя і революції.
Під час Другої світової війни Хемінгуей створює на Кубі приватну агенцію по боротьбі з фашистами. Разом з друзями на яхті "Пілар" патрулює узбережжя Атлантичного океану в пошуках німецьких підводних човнів. У 1944 році бере участь у визволенні Парижа. Активна боротьба з фашизмом поєднується з журналістською діяльністю. Нариси та репортажі воєнних часів увійшли в книгу "Люди на війні" (1942). Під час війни Хемінгуей також працює над книгою про море, яка так і не була закінчена й вийшла вже після його смерті ("Острови в океані" (1970)).
1952 рік стає черговою перемогою Хемінгуея: він пише підсумковий твір свого життя - повість "Старий і море". Це квінтесенція роздумів і міркувань письменника про людину і її місце у всесвіті. Наступні два роки стають роками вшанування великого Хема вдома (Пулітцерівська літературна премія (1953)) і визнання його діяльності у світі (Нобелівська премія (1954)).
Наступні роки свого життя Хемінгуей багато мандрує (Іспанія, Франція, Східна Африка), але постійно живе на Кубі - країні, яка стала для письменника новою батьківщиною ще з часів Другої світової війни.
Останнім завершеним твором великого Хемінгуея стала книга спогадів "Свято, яке завжди з тобою" (1960, опублікована 1964), що розкривала своєрідну атмосферу художнього життя Парижа 20-х років.
В останні роки життя Хемінгуей хворіє, його переслідує синдром смерті батька (кілька разів він робить невдалі спроби покінчити життя самогубством, навіть перебуває деякий час у лікарні). Одужавши, 1 липня 1961 року повертається додому в садибу Фінка Віхія на Кубі, а вранці 2 липня 1961 року, вставши зрання, бере зі свого численного арсеналу улюблений карабін і зводить свої порахунки з життям.

"Старий і море"
Повість "Старий і море", на перший погляд, може здатися дуже простою, однак, попри невеликий об'єм, дуже містка, її визначають як філософську притчу. Проста, невибаглива історія старого рибалки Сант'яго стає узагальненою історією складного шляху людини на землі, яка кожного дня веде нескінченну боротьбу за існування, поєднуючи її з намаганням жити у злагоді з навколишнім світом.
Один із прототипів повісті - рибалка Григоріо Фуентес, котрий жив у присілку Кохімара, на Кубі. Одного разу, коли рибалка та письменник пливли на шхуні, вони зустріли старого й хлопчика, які боролися з великим марліном. Ця зустріч і стала поштовхом до створення повісті "Старий і море".
"Мені ніколи не доводилось вибирати героїв, скорше, герої вибирали мене. Як і багато моїх попередників, я захоплювався людьми сильними, які підкоряють собі обставини",- писав Е. Хемінгуей.
Сюжет повісті дуже простий: старий рибалка Сант'яго, який живе надголодь, вийшовши в море, піймав найбільшу рибину за все своє життя, таку велику, що не може затягти її до човна і транспортує за бортом. Акули, які почули запах крові, потроху об'їдають велику рибину і, незважаючи на спротив старого рибалки, повністю її з'їдають. Човен Сант'яго повертається до рідного берега лише з кістяком риби, але на боці старого моральна перемога, бо він не скорився до самого кінця.

ОСНОВНІ ТВОРИ: "В наш час" (1925), Фієста" (1926), "Прощавай, зброє!" (1929), "Мати і не мати" (1937), "По кому подзвін" (1940), "Старий і море" (1952), "Свято, яке завжди з тобою" (1960).

ЛІТЕРАТУРА: 1. Грибанов Б. Хемингуэй: герой и время.- М., 1980., 2. Анастасьев Н. А. Творчество Э. Хемингуэя.- М., 1981.

А. Камю (1957)

(1913 - 1960)

Французский эссеист, писатель и драматург Альбер Камю родился в Мондови, в Алжире, в семье сельскохозяйственного рабочего Люсьена Камю, эльзасца по происхождению, который погиб на Марне во время первой мировой войны, когда Альберу было меньше года. Вскоре после этого у его матери, урожденной Катрин Синтес, малограмотной женщины испанского происхождения, случился удар, в результате которого она сделалась полунемой.

Семья К. переехала в Алжир, к бабушке и дяде-инвалиду, и, чтобы прокормить семью, Катрин вынуждена была пойти работать служанкой. Несмотря на необычайно тяжелое детство, Альбер не замкнулся в себе; он восхищался удивительной красотой североафриканского побережья, которая никак не вязалась с полной лишений жизнью мальчика. Детские впечатления оставили глубокий след в душе К. - человека и художника.

Большое влияние на К. оказал его школьный учитель Луи Жермен, который, распознав способности своего ученика, оказывал ему всяческую поддержку. С помощью Жермена Альберу удалось в 1923 г. поступить в лицей, где интерес к учебе сочетался у молодого человека со страстным увлечением спортом, особенно боксом. Однако в 1930 г. К. заболел туберкулезом, что навсегда лишило его возможности заниматься спортом. Несмотря на болезнь, будущему писателю пришлось сменить немало профессий, чтобы платить за обучение на философском факультете Алжирского университета. В 1934 г. К. женился на Симоне Ийе, оказавшейся морфинисткой. Вместе они прожили не больше года, а в 1939 г. развелись официально.

Во время немецкой оккупации Франции К. принимает активное участие в движении Сопротивления, сотрудничает в подпольной газете "Битва" ("Le Comat"), издававшейся в Париже. Наряду с этой чреватой серьезной опасностью деятельностью К. работает над завершением повести "Посторонний" ("L'Etranger", 1942), которую он начал еще в Алжире и которая принесла ему международную известность. За "Посторонним", имевшим огромный успех, последовало философское эссе "Миф о Сизифе" ("Le Mythe de Sisyphe", 1942), где автор сравнивает абсурдность человеческого бытия с трудом мифического Сизифа, обреченным вести постоянную борьбу против сил, с которыми не может справиться.

После окончания войны К. некоторое время продолжает работать в "Битве", которая теперь становится официальной ежедневной газетой. Однако политические разногласия между правыми и левыми вынудили К., считавшего себя независимым радикалом, в 1947 г. покинуть газету. В том же году выходит третий роман писателя, "Чума" ("La Реste"), история эпидемии чумы в алжирском городе Оране; в переносном смысле, однако, "Чума" - это нацистская оккупация Франции и, шире, символ смерти и зла. Теме универсального зла посвящена и "Калигула" ("Caligula", 1945), лучшая, по единодушному мнению критиков, пьеса писателя. "Калигула", в основу которой легла книга Светония "О жизни двенадцати цезарей", считается значительной вехой в истории театра абсурда.

Будучи одной из ведущих фигур в послевоенной французской литературе, К. в это время близко сходится с Жаном Полем Сартром. Вместе с тем пути преодоления абсурдности бытия у Сартра и К. не совпадают, и в начале 50-х гг. в результате серьезных идеологических расхождений К. порывает с Сартром и с экзистенциализмом, вождем которого считался Сартр.

В 50-е гг. К. продолжает писать эссе, пьесы, прозу. В 1956 г. писатель выпускает ироническую повесть "Падение" ("La Chute"), в которой раскаявшийся судья Жан Баптист Кламанс признается в своих преступлениях против морали. Обращаясь к теме вины и раскаяния, К. широко пользуется в "Падении" христианской символикой.

В 1957 г. К. был награжден Нобелевской премией "за огромный вклад в литературу, высветивший значение человеческой совести". Вручая французскому писателю премию, Андерс Эстерлинг, представитель Шведской академии, отметил, что "философские взгляды К. родились в остром противоречии между приятием земного существования и осознанием реальности смерти". В ответной речи К. сказал, что его творчество зиждется на стремлении "избежать откровенной лжи и противостоять угнетению".

Когда К. получил Нобелевскую премию, ему было всего 44 года и он, по его собственным словам, достиг творческой зрелости; у писателя были обширные творческие планы, о чем свидетельствуют записи в блокнотах и воспоминания друзей. Однако планам этим не суждено было сбыться: в начале 1960 г. писатель погиб в автомобильной катастрофе на юге Франции.

Б. Пастернак (1958)

(1890 — 1960)
ПАСТЕРНАК Борис Леонідович (Пастернак Борис Леонидович - 10.02.1890, Москва - 30.05.1960, с. Передєлкіно побл. Москви) — російський письменник, лауреат Нобелівської премії 1958 р.

Творчий спадок Пастернака належить до найкращих здобутків російської літератури XX ст. Як художня особистість він сформувався в атмосфері «срібного століття» російської поезії, успадкував її традиції і, примноживши їх, передав новому поетичному поколінню — «шістдесятникам», для яких став взірцем не лише творчої, а й високої моральної поведінки — людини, поета, особистості, котра не зламалась, не поступилася своїми принципами, не знівечила свій поетичний дар служінням на догоду правлячій ідеології. Творчість Пастернака уособлює філософський напрям розвитку російської поезії XX ст. Його лірика звернута до кореневих проблем буття людини та світу, до складних зв'язків між усім сущим. Вона інтелектуально вишукана і непроста, заглиблена у роздуми і водночас схвильовано пристрасна і мелодійно розмірена.

Пастернак народився у Москві у професійно-артистичній родині. Його батько, Леонід Осипович Пастернак, — художник, академік живопису, викладав в Училищі живопису, скульптури й архітектури. Мати поета, Розалія Ісидорівна Кауфман, була обдарованою піаністкою. Пастернак виховувався в атмосфері мистецтва, оскільки в їхньому домі часто гостювали відомі художники, музиканти, письменники. Гостями сім'ї були Л. Толстой і В. Ключевський, композитори С. Рахманінов і О. Скрябін, художники В. Серов і М. Врубель. Ще до вступу у 1901 р. у гімназію Пастернак здобув добру домашню освіту, опанував дві мови — німецьку та французьку. Уже в дитинстві він пережив і перше серйозне творче захоплення — музикою, якою займався близько шести років. «Під впливом захоплення Скрябіним потяг до імпровізації і творчості повністю запанував наді мною. З цієї осені (1903 р.) я шість наступних років, усі гімназійні роки, присвятив докладному вивченню теорії композиції... Ніхто не сумнівався у моєму майбутньому. Доля моя була вирішена, шлях обраний. У мені вбачали музиканта, й усе пробачали заради музики...» Але музику Пастернак усе ж облишив, незважаючи на прихильність свого кумира Скрябіна. Причиною цього, на думку самого Пастернака, стало слабке володіння технікою гри на роялі і відсутність абсолютного слуху. «Якби музика була моїм основним заняттям, як це могло видатися на перший погляд, я б цим абсолютним слухом не переймався... Але музика була для мене культом», — писав письменник в «Охоронній грамоті» («Охранная грамота», 1931). Остаточно Пастернак розірвав з музикою в 1909 р. і тоді ж вступив на історико-філологічний факультет Московського університету, де захопився філософією. Щоби розширити і поглибити свої філософські знання, Пастернак у 1912 р. поїхав у Німеччину й один семестр провчився у Марбурзькому університеті. Тепер там на його честь названа одна з вулиць і встановлена меморіальна дошка, на якій, крім тексту, що засвідчує час перебування тут Пастернака, вибиті слова із його «Охоронної грамоти»: «Прощавай, філософіє...» І це не випадково. Паралельно з філософією Пастернак пережив ще одне захоплення — поезією, і саме вона рішуче витіснила і переважила усе інше в його колі творчих інтересів і стала справжнім життєвим покликанням.

Перші вірші Пастернака були опубліковані в 1913 р. в альманасі «Лірика». Від призову до армії у зв'язку з початком Першої світової війни Пастернак був звільнений, оскільки ще в дитинстві, впавши з коня, серйозно пошкодив ногу. На пропозицію одного із знайомих Пастернак поїхав на Урал і деякий час працював у конторі одного з хімічних заводів. З початком революції 1917 р. він повернувся у Москву, хоча Урал залишить чималий слід у його творчості. Це і вірші, і проза — «Дитинство Люверс», «Повість», «Початок прози 1936 року», другий том «Доктора Живаго», в яких тією чи іншою мірою позначилися його уральські враження.

Ейфорія від тих кардинальних змін, які відбувалися у країні, на деякий час захопила й Пастернака. У ранній період він навіть написав овіяний романтикою вірш «Кремль у буревій 1918 року», в якому вивів образ червоного московського Кремля як символ нового життя — корабель, спрямований у майбутнє. Втім, революційні мотиви у поезії Пастернака посідають незначне місце. У 1917—1918 pp. Пастернак написав і свої перші прозові твори, а також звертався й до перекладів. У пореволюційні роки він певний час працював у Театральному відділі Наркомосвіти, а потім у редакції газети «Гудок». «...Виправляв чужі вірші й отримував пристойну червоноармійську пайку», — з сумною іронією писав він про ті роки. У 1921 р. нова влада виселила з квартири його батька, котрий змушений був емігрувати. Того ж року Пастернак познайомився з Євгенією Лур'є, молодою художницею, яка стане його дружиною. З 1922 p., після підтримки впливового пролетарського критика Я. Полонського, матеріальний стан Пастернака дещо владнався, і він навіть зміг відвідати у Берліні своїх батьків. З метою заробітку Пастернак змушений був погодитись на пропозицію Інституту В. Леніна збирати іноземні бібліографічні матеріали щодо особи комуністичного вождя.

До середини 20-х pp. Пастернак вже був відомий як автор чотирьох поетичних збірок. Тепер він випробовує свої сили і в значніших за обсягом поетичних жанрах. Незабаром з'явилися дві його історично-революційні поеми «Дев'ятсот п'ятий рік» («Цевятсот пятый год», 1925—1926) і «Лейтенант Шмідт» («Лейтенант Шмидт», 1926—1927), присвячені першій російській революції 1905 р. і повстанню матросів Чорноморського флоту. Поему «Дев'ятсот п'ятий рік» високо оцінив Максим Горький, але особисто Пастернак через деякий час висловив іншу думку про свої «революційні спроби»: «Об цю стіну необхідно було вдаритись». Не надто схвальний відгук на поему «Лейтенант Шмідт» було вміщено й у «Великій радянській енциклопедії» 30-х pp.: «...Суспільно-значиму тему революції знизив до ліричної оповіді про приватну долю ліричного героя». У 1931 р. Пастернак написав роман у віршах «Спекторський» («Спекторский»), який також варіював революційну тему, та автобіографічну повість «Охоронна грамота».

Атмосфера політичних цькувань і репресій межі 20—30 pp., самогубство В. Маяковського гнітюче вплинули на письменника. Він навіть мав намір емігрувати за кордон, проте його спроба виявилась невдалою. Літо 1930 р. Пастернак провів у Ірпені під Києвом. Там він познайомився із Зінаїдою Нейгауз, котра стала його другою дружиною. Упродовж 1931 — 1959 pp. П. чотири рази відвідав Грузію, яку змалював у кількох поетичних циклах: «Хвилі» («Волны», 1932), «Художник» («Художник», 1935), «Літні нотатки» («Летние записки», 1936). Крім того, письменник багато перекладав російською грузинських поетів.

У тогочасній партійній критиці визнавалася незаперечна художня обдарованість Пастернака (М. Бухарін навіть назвав його поетом «дуже значного калібру»), але водночас йому докоряли у «світогляді, що не відповідає епосі», пропонуючи «тематично й ідейно перебудуватись». Попри всі ці докори, влада деякий час все ще ставилася до нього поблажливо: у 1936 р. йому надали дачу з селищі Передєлкіно (де він жив до самої смерті і де тепер розміщений його меморіальний музей), а через рік — нову квартиру у побудованому у Москві письменницькому будинку. У Передєлкіно поет зустрів і початок війни. Улітку 1943 р. Пастернак у складі письменницької бригади виїжджав на фронт, поблизу Орла. Його вірші, опубліковані у літературних збірках, журналах, газетах, згодом склали ліричний цикл, у якому постає образ поета-гуманіста і патріота.

У 30—40-х pp. вийшли друком нові поетичні збірки Пастернака, а паралельно він почав писати «велику прозу», робота над якою триватиме 10 років і виллється восени 1956 р. у роман «Лікар Живаго» («Доктор Живаго»).

У романі відтворена трагічна доля російської інтелігенції, розкрита на тлі історичних зламів, які переживала Росія в першій половині XX ст. У центрі твору — життя лікаря, філософа і поета Юрія Андрійовича Живаго, котрий разом із Парою (Ларисою Федорівною Антиповою) виступають головними героями роману. Вже на початку роману Живаго втрачає батьків: його мати помирає, а батько, колишній мільйонер, зубожівши, вчиняє самогубство, вистрибнувши з потяга. Доля сироти складається непросто. Він живе у Москві, у родині професора Громеко, згодом вступає на медичний факультет університету, віршує. Після одруження з донькою професора Тонею Громеко у них народжується сип. Далі — Перша світова війна, на яку мобілізують Живаго, поранення, госпіталь, де відбувається зустріч з Ларою, яка там працює. Але вона одружена : невдовзі залишає госпіталь. Революцію 1917 р. Живаго зустрічає в Москві, де працює у лікарні і веде щоденник, куди входять вірші і проза. Випадково на вулиці він зустрічає Євграфа Живаго, не знаючи, що це його молодший брат. Постать брата — найзагадковіша у романі. Про нього майже нічого не відомо, але у нього впливові зв'язки, він завжди з'являтиметься в житті старшого брата несподівано, і завжди, коли потрібна його допомога. За порадою брата родина Живаго залишає Москву, у якій стає небезпечно, і переселяється на Урал, у Варикіно, колишній маєток діда Тоні. Тут Живаго знову зустрічає Лару і тепер між ними спалахує справжнє кохання. Впродовж буремних років війн і революцій поступово формується і змінюється світогляд Живаго. Якщо спочатку він сприймає революцію з ентузіазмом, називаючи її «чудодійною хірургією», то в подальші роки змінює своє ставлення до неї: «Я був налаштований надзвичайно революційно, а тепер гадаю, що насильством нічого не вдієш». Незабаром у житті Живаго відбулися зміни: дружина з дітьми повернулись у Москву, а звідти виїхали за кордон. Не склалося і його щастя з Ларою, котру, підступно обманувши, вивіз за кордон її колишній коханець, адвокат Комаровеький. Самотній Живаго повертається в Москву, перебиваючись випадковими заробітками, пише невеличкі книжечки, де викладає свої медичні та філософські погляди, думки про релігію й історію, вірші й оповідання. У Москві він і помирає від серцевого нападу.

Критики вважають «Лікаря Живаго» своєрідною духовною автобіографією Пастернака, у якій він висловив свою остаточно сформовану ідейну позицію. Як і у віршах Пастернака, у романі порушуються вічні теми: природа, революція, мистецтво, кохання, філософія, історія і сучасність. Тут, на думку академіка Д. Лихачева, «перехрещуються усі лінії його творчих настанов: на повернення до дитячої безпосередності погляду на світ, до вияву природності життя, до спроможності літературних традицій відкривати невідкрите. Зійшлись притаманні його творчості прагнення прози до поезії і поезії до прози. Повною мірою виявились і світоглядні засади Пастернака: його переконаність у справжній цінності сили духу і внутрішньої свободи людини, яка завжди залишається собою і не підпорядковується тиранії сильної волі — власної або чужої. Відобразилось і розуміння людської історії як частини природи, в якій людина бере участь поза власною волею, і вищої краси дійсності в художній творчості». Сам Пастернак так визначав задум свого роману: «Я хочу подати історичний образ Росії впродовж останнього сорокап'ятиліття, і водночас ...цей твір буде вираженням моїх поглядів на мистецтво, на Євангеліє, на життя людини в історії і на багато чого ще... Загальна атмосфера твору — моє християнство». До роману доданий цикл із 25 віршів, нібито написаних Юрієм Живаго, що насичені євангельськими картинами і релігійною символікою, яка приховано чи явно співвіднесена з біографічними обставинами й особливостями світогляду Живаго та його автора.

Після завершення роману Пастернак передав його рукопис для публікації відразу у два журнали — «Новый мир» і «Знамя», але цензура заборонила його публікацію. Натомість у 1957 р. він був опублікований за кордоном, в Італії, і ця публікація стала ще однією підставою для присудження письменнику у 1958 р. Нобелівської премії «за видатні досягнення в сучасній ліричній поезії і на традиційній ниві великої російської прози». У зв'язку із цим навколо постаті Пастернака і його роману розгорнулося безпрецедентне за масштабами (як на післясталінські часи) ідеологічне цькування. Письменник був змушений відмовитися від премії, але й попри це його виключили зі Спілки письменників СРСР (за передачу на Захід роману).

Наскільки можна було відверто про всі ті інсинуації навколо його особи Пастернака висловився у вірші «Нобелівська премія»:

Десь там воля, світло, люди,

Я ж — мов звір у хащині:

Оточили звідусюди,

І не вирватись мені.

Шум погоні, чорні віти,

Ставу темне полотно,—

Вже мені не уціліти.

Хай що буде, все одно.

Хто я — вбивця, тать кривавий?

За що кару я несу?

Світові подарував я

Краю рідного красу...

(Пер. М. Стріхи)

Упродовж 1957—1958 pp. роман «Лікар Живаго» був перекладений 24 мовами, і лише у 1988 р. він вийшов друком на батьківщині Пастернака. Сам митець ніколи не відмовлявся від нього: «Єдине, з приводу чого мені у житті немає в чому каятись, це роман. Я написав те, що думаю, — писав Пастернак у листі до одного з керівників Союзу письменників. — Хочу вас запевнити, що я приховав би його, якби він був слабким. Але він виявився сильнішим від моїх сподівань, сила ж дається зверху, і, таким чином, подальша його доля мені непідвладна. Втручатися я не буду. Якщо правду, яку я знаю, треба спокутувати стражданням, це не новина, і я готовий прийняти будь-що». Важка ідеологічна атмосфера, у якій перебував Пастернак, остаточно підірвала його сили й ослаблене здоров'я (ще працюючи над романом, він переніс інфаркт). Зловісним пророцтвом у цьому плані сповнений перший вірш добірки, яка завершувала роман «Лікар Живаго»:

Та порядок змінений не буде,

Неминучий і кінець путі.

Я самотній. Фарисеї всюди,

І всього трапляється в житті.

30 травня 1960 р. Пастернак помер і був похований на кладовищі у Передєлкіно. 19 лютого 1987 р. секретаріат правління Спілки письменників СРСР скасував постанову 1958 р. про виключення Пастернака зі своїх лав.

Як поет, Пастернак формувався під перехресним впливом символістів та футуристів. Формально він співвідносив себе з групою поміркованих футуристів «Центрифуги», у 20-х pp. входив навіть у ЛіФ (Лівий фронт Мистецтв), тобто найбільш радикальне й агресивне крило пролетарської літератури, але фактично не належав ні до тих, ні до інших. З футуристами, а потім і з ліфівцями, поета пов'язувала лише спільна зорієнтованість на пошуки нової поетичної мови, а також особиста дружба з В.Маяковським і М. Асеєвим, котрі входили до цих угруповань.

Перші поетичні збірки «Близнюк у хмарах» («Близнец в тучах», 1914) та «Понад бар'єри» («Поверх барьеров», 1917) були учнівськими. У них ще чітко прослідковується пошук власного поетичного голосу й індивідуального стилю і віддається данина тодішній поетичній моді — символістській недомовленості та футуристському мовленнєвому епатажу. Сам Пастернак пізніше скептично оцінював свої перші поетичні спроби і, готуючи їх до перевидання, неодноразово переробляв. Але вже й у цих збірках є чимало віршів, які стали справжніми поетичними шедеврами, як, наприклад, «Цей лютий! Час для сліз і віршів...» Узагальнюючи своє поетичне «учнівство», Пастернак пізніше писав: «Упродовж років саме, так би мовити, поняття «понад бар'єри» у мене змінювалось. З назви книги воно стало назвою періоду або манери, і під цим заголовком я надалі об'єднував вірші, написані пізніше, якщо вони відповідали характеру цієї книги...».

Широку популярність Пастернаку принесла наступна збірка «Сестра моя — життя» («Сестра моя — жизнь», 1922), продовжена у 1923 р. збіркою «Теми і варіації» («Темы и вариации»). Характеризуючи вірші першої із цих збірок, Максим Горький зазначав: «Коли вчитуєшся в них, дивуєшся багатству і картинності порівнянь, вихору звучних слів, своєрідних рим, сміливим малюнкам і глибині змісту. Він посів винятково важливе місце в історії російської поезії XX століття». У 1932 р. вийшла друком нова поетична збірка Пастернака «Друге народження»(«Второе рождение»), яка, крім усього іншого, увібрала в себе і завуальовані відгуки поета на атмосферу гонінь та репресій, що набирали обертів у країні. Втім, уже з перших своїх збірок Пастернак постає як поет особливий, не схожий на інших. Пастернак й сам відчував складність своєї лірики і постійно прагнув до якомога чіткішого та дохідливішого вираження. Саме тому він уважав (у більшості випадків несправедливо) усю свою лірику, написану до 40-х pp., недосконалою. Межовими, за його власним зізнанням, стали для нього 40-і pp. і, зокрема, збірка «На вранішніх потягах»(«На ранних поездах», 1943). У подальші роки Пастернак створив ще кілька поетичних збірок «Земний простір» («Земной простор», 1945), «Коли розгуляється» («Когда разгуляется», 1957), у яких прагне до чіткості та зрозумілості вираження.

Пастернак увійшов в історію російської поезії як поет підкреслено нетрадиційний, не схожий на інших, відмінний як за поетичною манерою, так і за тематикою. Найперше, що підкреслювала критика, протиставляючи Пастернака іншим поетам, це відсутність у нього інтересу до злободенної, гостросоціальної тематики, політичних та громадянських тем, які перебували в центрі уваги тодішньої «радянської» поезії. Це і так, і не так. З одного боку, у Пастернака можна знайти зразки, можливо, і не зовсім традиційної, але цілком громадянської і навіть патріотичної лірики (це, зокрема, історично-революційні поеми «Дев'ятсот п'ятий рік», «Лейтенант Шмідт», роман у віршах «Спекторський», цикл віршів, присвячених боротьбі радянського народу з фашистською навалою і т.д.), з іншого боку, сам Пастернак ніколи не вважав їх головними у своїй творчості, всю свою увагу і поетичну пристрасть віддаючи іншим, ближчим і зрозумілішим йому темам.

Центральне місце у його поезії посідає тема природи. Природа у ліриці Пастернака — це завжди щось більше, ніж звичайний пейзаж. А. Ахматова зауважувала, що «природа усе життя була єдиною і повноправною Музою, його потаємною співрозмовницею, його Нареченою і Коханкою, його Дружиною і Вдовою — вона була для нього тим, чим була Росія для Блока». Пейзаж у Пастернака — це вже не пасивний об'єкт зображення, а головний герой і активний ініціатор дії, осереддя зображення, яке концентрує навколо себе головні образи твору і думки автора, забарвлює їх відповідним настроєм і вдихає у них життя. У критиці неодноразово зазначалося, що уподібнення природи людині, яке загалом властиве поезії, у Пастернака досягає такої межі, що пейзаж починає виступати у нього в ролі своєрідного наставника і морального взірця. Неконкретизована у більшості його поетів-сучасників, природа у Пастернака яскраво індивідуальна і неповторна, вона має свій характер і своє обличчя.

Важливою темою, до якої упродовж усього життя звертався Пастернак, була тема поета і поезії. За концепцією, якої дотримувався П., мистецтво — це, насамперед, відсторонений погляд на життя, яке не спирається ні на який попередній досвід і готові уявлення, а немовби сприймається вперше, з усією безпосередністю, свіжістю та хаотичністю вражень. Поет немовби не впізнає реальність і, описуючи її, не вдається до готових схем і встановлених логічних зв'язків між предметами. З дитячою неупередженістю у сприйняттях і оцінках він щоразу, наче вперше, відкриває реальність, і щоразу вона постає перед ним як щось незнане досі, напрочуд дивне і несприйнятне з позиції загальноприйнятої логіки — звідси у віршах Пастернака значна кількість фантастичних образів, незвичайних порівнянь і уподібнень, несподіваних ракурсів зображення предмета. Одна з найуживаніших у Пастернака варіацій на тему мистецтва — це його зародження у надрах природи, або ж пояснення його суті через образи природи («Цей лютий! Час для сліз і віршів...», 1912; «Визначення поезії», 1917):

Це — загуслий заливистий свист,

Це — при березі лускіт льодинок,

Це — умерзлий у темряву лист,

Це — кількох солов'їв поєдинок.

Це — солодкий притихлий горох,

Це — усесвіту сльози в лопатках,

Це — з пюпітрів і флейт — Фігаро

Круто валиться градом на грядку...

(«Визначення поезії». пер. А. Кичинського)

Не менш важливий тематичний елемент поезії Пастернака — це філософські, кореневі аспекти буття людини і світу — сенс буття, призначення людини, сутність природи та навколишнього світу тощо. У багатьох творах Пастернака ми знаходимо пристрасне бажання дійти, «докопатися» до самої суті, до основи речей, які нас оточують, природи та характеру взаємозв'язків, що встановлюються між різноманітними предметами та явищами буття, і т.д. Зображуючи той або інший предмет, Пастернак прагне змалювати не стільки його «фотографічну» достовірність, скільки його приховану реальність, непомітну за призвичаєністю сприйнять (своєрідною програмовою декларацією його філософської поезії є вірш «У всьому хочу я дійти самої суті... «). Пастернак, як пише О. Синявський, «вдивлявся в нього [предмет], проникав у глибину його властивостей і сутності, змальовуючи не тільки перше враження від предмета, а й його поняття, ідею. Недаремно окремі вірші Пастернака так і називаються — «Визначення» («Визначення поезії», «Визначення душі «і т. д.)».

Лірика Пастернака зазвичай утруднена для сприйняття. Ще Максим Горький у рецензії на поему П. «Дев'ятсот п'ятий рік» виокремлював такі стильові ознаки його поезії: смислова напруга і непевність, насиченість образами, асоціативність і недоокресленість зображуваного. Ще однією прикметною ознакою стилю Пастернака є його метафоричність. Утім, метафора у Пастернака не просто засіб для підкреслення мальовничості, картинності зображуваного чи надання йому певного емоційного колориту. За влучним зауваженням О. Синявського, «метафора у поетиці Пастернака виконує насамперед функцію зв'язку. Вона миттєво, динамічно стягує в одне ціле розрізнені частини дійсності і тим самим немовби втілює велику єдність світу, взаємодію і взаємопроникнення явищ».

Як і Маяковський, Пастернак вдавався до експериментів із засобами мовленнєвого вираження, намагаючись знайти шляхи оновлення поетичної мови. На відміну від Маяковського, котрий намагався «демократизувати» поетичну мову за рахунок введення у неї «мови вулиці», Пастернак стриманіший у виборі засобів: його улюблений прийом полягав у тому, щоби вводити в поетичну мову прозаїзми, які, на його думку, не деформували, а, навпаки, підкреслювали її поетичність, її естетичну відстороненість від мови повсякденного спілкування. Спільна з футуристами ознака поетичного стилю Пастернака — «ламаний синтаксис» (граматична невпорядкованість, інверсованість слів, невиправдано довгі безсполучникові ряди слів, повтори, безприкметникові чи бездієслівні конструкції тощо), який був покликаний відтворювати природну хаотичність і невпорядкованість живого розмовного спілкування.

Пастернак своєю поетичною творчістю зробив важливий внесок у створення в країні тієї атмосфери внутрішньої свободи і духовного розкріпачення особистості, якою наснажувалися культура і література.

Дж.-Е. Стейнбек (1962)

(1902 - 1968)
СТЕЙНБЕК, Джон Ернст (Steinbeck, John Ernst — 27.02. 1902, Салінас, Каліфорнія - 20.12.1968, Нью-Йорк) — американський письменник, лауреат Нобелівської премії 1962 р.

Майстер яскравої, виразної манери, він залишив значну спадщину: романи, повісті, новели, сценарії, публіцистичні книги, репортажі, листи. Серед цих книг, неоднакових за своїм рівнем, виділяються кілька «вершинних», всесвітньо відомих творів, які складають, так би мовити, стейнбеківський «канон». До цієї групи належать, передусім, чудові «Грона гніву», а також романи «Квартал Тортілья Флет», «Про мишей та людей», «Блудний автобус», «На схід від Едему», «Зима тривоги нашої», повість «Перлина «. Американські критики, які полюбляють компонувати всілякі «обойми», виходячи зі своїх уявлень про письменницькі «рейтинги», зараховують Стейнбека то до «великої четвірки», то до «великої п'ятірки», де він сусідить з такими велетнями, як Е. Хемінгвей, В. Фолкнер, Т. Вулф.

Стейнбек перебував у перших лавах покоління літераторів, що сформувалися протягом десятиліття після кризи 1929 p., яке стало однією з найважливіших епох в житті США, отримавши назву «червоних» або «буремних тридцятих». Стейнбек народився у невеликому каліфорнійському містечку Салінас і був третьою дитиною у сім'ї. Його батько, Джон Ернст Стейнбек, був власником млина. Після закінчення школи майбутній письменник вступив у Стенфордський університет, де почав вивчати журналістику. Навчався Стейнбек не дуже успішно і вже через рік змушений був піти з університету. Згодом, через кілька років, він спробував усе ж таки закінчити навчання, але даремно. Після невдачі з університетом Стейнбек упродовж декількох років працював де і ким прийдеться: посудомийником, продавцем, різноробом на фермі, вантажником на цукровому заводі, матросом на вантажному кораблі, різноробом на будові, лісником, журналістом.

Одночасно Стейнбек писав свої перші новели та романи. У січні 1930 р. письменник одружився із Керол Хенінґ, винайняв невеликий котедж і цілковито віддався творчості. Так починали багато американських письменників, серед них — й інший знаменитий каліфорнієць Джек Лондон. Як і багато його співвітчизників, — можна згадати хоча б Марка Твена і Ф. Брета Гарта, Т. Драйзера та Е. Хемінгвея, Е. Сінклера Льюїса та Е. Колдуела, — перш ніж звернутися до серйозної белетристики, Стейнбек, працював на газетно-журнальній, репортерській ниві.

Він дебютував оповіданнями, опублікованими в університетському журналі «Спектейтор», а також невдалим романом «Золота чаша» («Сир of Gold», 1929) про життя англійського корсара й авантюриста XVIII ст. Гаррі Моргана. Значно цікавішою виявилася його друга книга «Райські пасовища» («Pastures of Heaven», 1932), побудована як «роман у новелах», серія житейських історій каліфорнійських фермерів, мешканців долини поміж Лос-Анджелесом та Сан-Франціско. Каліфорнія, ця благодатна місцевість з її вічною зеленню і життєдайним південним сонцем, чудовим тихоокеанським узбережжям, стане «майданчиком», на якому розгортатимуться події у багатьох книгах письменника. Це буде його особливим художнім світом. І хоча Каліфорнія дала плеяду письменників — таких, як Лондон, Брет Гарт, Ф. Норріс, А. Бірс, її зазвичай називають «краєм С». Вона набула наочного, відчутного на дотик образу у його наступному романі «Невідомому богові» (То a God Unknown», 1933), історії життя та смерті фермера Джона Вейна. Він приїхав до Каліфорнії з надією на добробут, але клаптик землі, що належить йому, починає нидіти від посухи, і герой з відчаю вкорочує собі віку в ту самісіньку мить, коли на висохлий ґрунт падають перші краплі довгоочікуваного дощу.

Широке визнання прийшло до Стейнбека після виходу його роману «Квартал Тортілья Флет» («Tortilla Flat», 1935), який став бестселером, а згодом цей твір навіть екранізували. У цьому забарвленому гумором творі Стейнбек розповідає про товариство та пригоди чотирьох дивакуватих люмпенів, «пайсано», любителів побайдикувати і розважитися, яких, поза тим, об'єднує зворушлива чоловіча дружба. Ці перші твори увиразнили манеру Стейнбека, у якій переплелися точний опис побутових деталей з романтичною піднесеністю, символікою та алегоріями. У них засяяв яскравими барвами каліфорнійський пейзаж, почала складатися специфічна стейнбеківська типологія наївних, безпосередніх «природних» людей, близькість яких до землі, до першооснов буття і невибагливий побут усвідомлюються як противага міській «машинній» цивілізації.

У ті роки письменник успішно випробовував свої сили й у «малому жанрі», у новелістиці, опублікувавши збірку «Довга долина» (1938). В кращих новелах, що увійшли до цієї книги («Змія», «Сніданок», «Хризантеми», «Упряж»), присутній дуже важливий для Стейнбека мотив конфлікту романтичної мрії, потягу до прекрасного з власницьким практицизмом і черствістю. «Вічна» тема входження дитини у світ дорослих розкривається у відомій повісті Стейнбека «Рудий поні». Письменник не ігнорував і соціальної тематики, яка була дуже актуальною у тогочасній літературі. Напад поліції й охоронців на робітників, котрі зібралися на свої сходини, — тема новели «Наліт». Страйкові «фруктових волоцюг» у південній Каліфорнії, їх запеклому протистоянню з господарями та штрейкбрехерами присвячений роман «І програли бій» («In Dubious Battle», 1936). Табір страйкарів потрапляє в облогу, гинуть деякі з їхніх керівників. При цьому провідники страйку, комуністи Джім Нолан і Мак, показані як люди цілеспрямовані, але водночас холодні, раціональні догматики, у яких «немає часу думати про почуття окремої людини».

На відміну від цього роману, дещо сухуватого, перевантаженого ідеологічним матеріалом, суперечками, полемікою героїв, набагато художньо повнокровнішою виявилася повість «Про мишей та людей» («Of Mice and Men», 1937), яка стала бестселером і була інсценована. Вона розповідає про зворушливу дружбу і гірку долю двох дивакуватих героїв-волоцюг: Джона, спритного й умілого, та його напарника, розумово неповноцінного велетня і силача Пенні, котрий трагічно гине у фіналі. Повість вирізняється яскравістю барв, неординарністю сюжету і характерів, живим співчуттям автора до своїх героїв. Наступні книги підтвердили слушність слів одного з критиків, який назвав Стейнбека «поетом знедолених».

Свідченням творчого зростання Стейнбека, плодом поєднання високої майстерності з громадянськістю та гуманізмом стали «Грона гніву» («The Grapes ofWrath», 1940), роман, який став «книгою життя» письменника і був відзначений Пулітцерівською премією. Поставши на ґрунті особистих спостережень, живого знайомства Стейнбека з долею фермерів, «окі», зігнаних з рідної землі посухою і нужденністю, мігрантів, роман заслужено вважається одним із найуславленіших літературних творів XX ст. Він також є художнім пам'ятником цілої епохи в житті США, «буремних тридцятих».

Гіркою видалася доля героїв роману, трьох поколінь фермерської родини Джоудів. Банки та трести зганяють їх із землі. На старому «Гудзоні» рухаються вони федеральним шосе №66 у Каліфорнію, де їм обіцяють вдале працевлаштування і де, насправді, їх чекають безробіття і злидні. Сім'я гине, руйнується. Не витримавши дорожних поневірянь, помирає дід, потім баба. Йде геть Ной, боягузливо покидає свою вагітну дружину Конні. Арештували проповідника Кейсі, змушений переховуватися Том Джоуд.

Дитина Рози Сарони народжується мертвою. Приїзд у Каліфорнію обертається для Джоудів гірким розчаруванням. Вони роз'їжджають штатом, над ними знущається поліція і нещадно експлуатують хазяї, коли вдається знайти випадковий заробітбок на збиранні персиків. Книга сповнена грізного звинувачення на адресу суспільства, яке дозволяє одним голодувати, а іншим спалювати зерна кави і заливати нафтою фрукти, щоби підтримувати високі ціни. Письменник показував, як у душах знедолених зріють «грона гніву». Винесені у заголовок, ці крилаті слова виразили пафос роману. Новаторською у ньому була не тільки тема, а й художня форма. Драматизм і типовість долі Джоудів підкреслюються вкрапленням у тканину оповіді поза-сюжетних елементів, низки відверто публіцистичних розділів, що увібрали в себе голос автора, його особисті оцінки та коментарі.

Вихід книги став подією не лише літературного, а й суспільного характеру. Серйозна критика не скупилася на найвищі епітети, водночас фруктові магнати і багатії у Каліфорнії не приховували своєї ненависті до автора, називаючи його роман «пекельним витвором божевільного». Популярності «Грон гніву» сприяло й те, що відомий режисер Джон Форд створив за його мотивами фільм, який став одним із кінематографічних шедеврів. Роман було негайно перекладено багатьма мовами. Рецензенти одностайно відзначали видатні художні якості твору. «Книгою приголомшливої правдивості» назвав роман один із читачів, а московський журнал «Интернациональная литература» навіть опублікував спеціальну добірку відгуків під гаслом «Чому нам подобаються «Грона гніву»?» Резонанс на книгу і в США, і за їх межами був настільки значним, що роман Стейнбека називали «Хатиною дядька Тома» сучасності».

Ставши після «Грон гніву» знаменитим, Стейнбек продовжував працювати, не зменшуючи продуктивності. У період Другої світової війни він за дорученням військового міністерства готував пропагандистські матеріали, написав нарисово-публіцистичну книгу про льотчиків «Бомби вниз « (1942), а також антифашистську повість «Місяць зайшов» («The Moon is Down», 1942), згодом перероблену на п'єсу. У 1943 р. як військовий кореспондент він побував у зоні бойових дій, що велися у Північній Африці й Італії. Фронтові враження, які залишили у пам'яті Стейнбека важкий слід, письменник згодом зібрав у книзі кореспонденцій «Колись була війна». Не забув він і улюблених після роману «Квартал Тортілья Флет» каліфорнійських волоцюг, «пайсано»: вони знову ожили на сторінках його роману «Консервний ряд» («Cannery Row», 1945).

У воєнні роки створювалася і його знаменита повість «Перлина» («The Pearl», 1945). Її сюжетом став фольклорний переказ, почутий Стейнбеком під час поїздки з кіноекспедицією по мексиканській частині Каліфорнії. У своєрідній, поетичній, дещо стилізованій манері Стейнбека снує нитку розповіді. І в цій повісті він залишається вірним гуманістичному спрямуванню своєї творчості. Його завжди приваблювали постаті простих трудівників, «природних» людей, «дітей природи», які провадять нелегку боротьбу за існування. Таким є й індіанець Кіно, ловець перлів, один із багатьох таких самих, як і він, злидарів, котрий разом із дружиною Хуаною і маленьким сином Койотіто живе у старій халупі на березі затоки.

Якось Кіно поталанило упіймати «величезну перлину, що не поступається досконалістю самому місяцеві... найбільшу у світі». Завдяки отриманому багатству Кіно опиняється у центрі загальної уваги. Білий лікар, котрий відмовлявся лікувати його сина, якого вкусив скорпіон, тепер підкреслено уважний до нього, сподіваючись виманити у Юно гроші. Натомість герой мріє, продавши перлину, отримати кошти, щоби дати освіту Койотіто, бо тільки це відкриє малому шлях до гідного життя. Але перлина стає джерелом лиха. Скупники перлів пропонують йому за неї жалюгідно малу суму. А в самому селі починається справжнє полювання на скарб Кіно. Його оселя опиняється у невидимій облозі. На нього нападають, і він убиває одного з ворогів. Його човен топлять, а хатину дощенту спалюють. Кіно з дружиною та маленьким сином змушений переховуватися у свого брата Хуана Томаса. Вночі він потай залишає рідне село, сподіваючись добратися до великого міста. Він іде через гори, безлюдною, пустельною місцевістю. Під час переходу він помічає, що за ним1 вирушила погоня: вершник і двоє слідопитів. Вночі Кіно нападає на своїх переслідувачів, убиває всіх трьох, але один з них встигає зробити постріл у печеру, де переховувалися втікачі; сліпа куля влучає в сина Кіно, крихітку Койотіто. У відчаї Кіно повертається до рідного села і шпурляє злощасну перлину далеко у води затоки.

Як підкреслює сам Стейнбек в епіграфі до повісті, вона має легендарний, притчевий характер. Соціальні акценти розставлені у ній з великою чіткістю, виразно розділені персонажі, що виступають носіями добра та зла. Стосовно ж фіналу повісті, який викликав суперечки, то вчинок Кіно, либонь, слід розуміти не як акт відчаю, а радше як моральну перемогу героя, його визволення від ілюзій, наївної віри у те, що багатство допоможе йому вирватися з тенет темноти і злиднів. Повість засвідчила потяг до алегорії та символіки, що завжди був притаманним для стейнбеківського стилю. У «Гронах гніву», приміром, банки та трести уподібнені до чудовиськ, які відбирають у людей засоби існування. Особливо наполегливо символіко-алегорична стихія виявляється у післявоєнній творчості Стейнбека. У цікавому романі «Блудний автобус» («The Wayward Bus», 1947) за постатями пасажирів рейсового автобуса, що вибився з маршруту на розкислих від дощів дорогах, у мініатюрі видно американське суспільство в особах його найхарактерніших представників і, ширше, рух «добряче пошарпаного і понівеченого світу крізь простір і час». Структура масштабного філософсько-побутового роману Стейнбека «На захід від Едему» («East of Eden», 1952) ґрунтується на біблійній легенді про перше братовбивство на землі. За історією двох каліфорнійських родин Гамільтонів і Трасків доволі прозоро постає тема одвічної нероздільності добра та зла, краси та потворності, світла та пітьми.

У повоєнні роки Стейнбек багато працював, подорожував, активно займався суспільно-політичною діяльністю. У 1951 p., будучи у Каліфорнії, він зустрів молоду жінку Елейн Скотт, дочку нафтового магната, і закохався в неї. Елейн стала для письменника до кінця життя не лише вірною та люблячою дружиною, а й другом і помічником (до речі, з першою дружиною Стейнбек розлучився у 1941 p.; другий шлюб із голівудською співачкою Гвіндолін Конгер виявився також невдалим, і шлюб розпався через чотири роки). У 1962 р. Стейнбек став лауреатом Нобелівської премії з літератури «за реалістичне та поетичне обдарування, яке поєднується у його творах із тонким гумором і співчуттям до пригноблених». Найзначнішим твором С. цього періоду є роман «Зима тривоги нашої» («The Winter of Our Discontent», 1961), у якому відчувається гостра стурбованість морально-етичним кліматом у країні. Герой роману Ітен Хоулі, котрий мешкає у звичайному провінційному містечку Нью-Бейтаун, — пересічний американець, який не раз порушує морально-етичні норми, коли йдеться про можливість збагачення. Він пише донос на свого господаря, котрого депортують з країни, й отримує у власність його крамничку. Він використовує згубну пристрасть свого друга до алкоголю: позичає йому гроші за те, що той заповість Хоулі свою власність — ділянку землі, потрібну для будівництва аеродрому. Коли друг, допившись до білої гарячки, вмирає, до рук Хоулі потрапляє немале багатство. Відтак письменник з гіркотою констатує, що гроші є «джерелом і осереддям нашого національного характеру».

Активно працював Стейнбек і в документально-публіцистичних жанрах. Його «Російський щоденник» (1947), написаний після відвідин СРСР, містить низку гострих спостережень за природою тоталітарної держави. Живими, нерідко критичними, враженнями про американський спосіб життя насичена його відома книга дорожніх нотаток «Подорож із Чарлі у пошуках Америки» («Travels with Charley in Search of America», 1962). Багато тисяч кілометрів проїхав письменник за кермом вантажівки, в компанії вірного пса, спостерігаючи, спілкуючись зі своїми співвітчизниками. У 1963 р. Стейнбек знову відвідав СРСР, де його гостинно прийняли. Шлях Стейнбека, особливо в останні роки життя, був нерівним, але його кращі книги, натхненні ідеями демократії та гуманізму, увійшли до скарбниці реалістичного мистецтва нашого століття.

М. Шолохов (1965)

Біографія: Михайло Шолохов


(1905 - 1984)

Шолохов Михайло Олександрович (11.05.1905, хутір Кружилін станиці Вешенської колишньої Донської області - тепер Ростовська область Росії — 21.02.1984, Вешенська) — російський письменник, лауреат Нобелівської премії 1965 р.

Народився в родині управляючого паровим млином. Навчався спочатку у церковнопарафіяльній школі, а потім в Каргинському початковому училищі, в Богучаровській гімназії, в якій вдалося закінчити лише чотири класи.

Вирішальну роль у визначенні долі молодого Шолохова відіграли суворі події боротьби за утвердження Радянської влади на Дону. За спогадами письменника: «1918 року, коли окупаційні німецькі війська підходили до Богучарова, я перервав заняття і виїхав додому. Після цього продовжувати навчання не міг, тому що Донська область стала ареною запеклої громадянської війни». Ще підлітком Шолохов включився в боротьбу за встановлення Радянської влади на Дону. Він перебував у складі так званих продовольчих загонів, воював з кулаками, брав участь у переписі населення і ліквідації неграмотності, служив у станичному ревкомі, був діловодом заготівельної контори, якою завідував його батько.

Роки ранньої юності Шолохова були роками не тільки участі в революційній боротьбі, а й напруженої творчої праці, навчання. Він читає Пушкіна, Лермонтова, Гоголя, Толстого, Чехова, Горького, бере участь в роботі агітгруп і драмгуртка в станиці Каргинській. В жовтні 1922 р. Шолохов їде до Москви з палким бажанням продовжити освіту і спробувати сили в літературі. Довелося бідувати, перебиватись випадковими заробітками чорнороба, служити рахівником в управлінні будинками, перепробувати ще чимало професій. Крім всього іншого, брав активну участь в житті комсомольських письменників і поетів літературної групи «Молода гвардія».

1926 року Шолохов переїжджає на постійне проживання на станицю Вешенська. 1932 року Шолохов вступає в ряди ВКП(б), поєднує напружену творчу роботу з громадською діяльністю. В серп-ні-вересні 1934 року Шолохов бере активну участь у роботі Першого Всесоюзного з'їзду радянських письменників. Разом з Горьким та іншими відомими письменниками його обрали до президії з'їзду, а потім — до складу першого Правління і до Президії Спілки радянських письменників. Впродовж наступного року Шолохов перебував за кордоном, відвідав Данію, Англію, Францію, де зустрівся з діячами культури, виступав з доповідями про сучасну радянську літературу.

Брав участь у роботі Міжнародного конгресу на захист культури, де його обирали членом бюро Міжнародної асоціації письменників на захист миру і членом президії цієї асоціації. 1939 р. Шолохов був обраний дійсним членом Академії наук СРСР. Після початку Другої світової війни Шолохов як військовий кореспондент Радінформбюро, «Правди», «Червоної зірки» часто виїжджав на місця боїв, розмовляв з солдатами, його нариси «На Дону», «На Смоленському напрямку», «Військовополонені», оповідання «Наука ненависті», розділи роману «Вони воювали за Батьківщину» публікувалися в газеті «Правда» і багатьох інших виданнях. Вони користувалися великою популярністю в читачів фронту й тилу.

Першим виступом Шолохова у друці став фейлетон «Іспит»(1923) на сторінках газети «Юнацька правда». 1924 року було надруковане перше оповідання Шолохова «Родимка». 1924-1926— у журналах «Вогник», «Прожектор», «Зміна», «Журнал селянської молоді», газеті «Молодий ленінець» та ін. друкуються оповідання Шолохова (понад два десятки) та повість «Шлях-дороженька». В другій половині 20-х років побачили світ перші прозові збірки Шолохова «Донські оповідання» (1926), «Лазоревий степ» (1926), які вмістили оповідання, надруковані у періодиці. В центрі їх зображення — події революції та громадянської війни на Дону, трагічна доля донського козацтва. Збірки поклали початок літературної популярності письменника.

1928 року з'явились перша і друга книги роману-епопеї «Тихий Дон». Третя книга роману була опублікована в 1929— 1932 роках, четверта — в 1937—1940 роках. Головний, найбільш відомий роман Шолохова «Тихий Дон» — це монументальна розповідь про Першу світову війну, революцію, події громадянської війни, про те, як сприймали усі ці події мешканці Дону. В романі діють близько 600 персонажів. Один з головних героїв роману Григорій Мелехов — запальний, свободолюбний і вільнодумний дончак, котрий хоробро воював з німцями на фронтах Першої світової війни, а потім, після революційного перевороту, постав перед необхідністю політичного вибору. Спочатку він воює на боці білих, потім на боці червоних і, зрештою, потрапляє до загону «зелених».

Після кількох років війни Григорій, як і мільйони російських людей, виявився духовно спустошеним. Внутрішні пошуки Мелехова, суперечливість його характеру, щиросердечні метання надають його образу яскраво-трагічного пафосу. Починаючи приблизно з 70-х років, навколо цього твору не вщухають літературно-критичні суперечки. Чимало письменників та літературознавців, наприклад, О. Солженіцин, обвинувачували Шолохова в плагіаті — у тім, що велика частина «Тихого Дону» списана з рукописів козацького письменника Федора Крюкова.

Інші дослідники, серед яких два американські фахівці в сфері російської літератури, підтверджували оригінальне авторство роману. 1941 р. за роман «Тихий Дон» Шолохов отримав Державну премію СРСР.

З початку 1932 р. письменник розпочав роботу над новою епопеєю, що отримала назву «Піднята цілина» (друга, завершальна її частина побачила світу 1959—1960 роках). Роман змальовує драматичні процеси колективізації, які відбувалися на Дону на початку 30-х років. У романі Шолохов протиставляє три групи персонажів: комуністів, що намагаються привнести у село нові соціалістичні ідеї, їхніх ворогів — захисників старого правопорядку, і маси козацтва.

Комуністичний осередок представлений робітником-»двадцятип'ятитисячником» Семеном Давидовим, колишнім революційним матросом, який за наказом партії прибуває в станицю Гремячий Лог для проведення колективізації, та членами сільради, Нагульновим і Разметновим, які сприяють усім його реформаторським починанням. Вороги в «Піднятій цілині» — це представники різних соціальних прошарків. Серед них офіцер Половцев, нащадок старої дворянської фамілії Летьєвський, міцний господар-куркуль Островнов, бандит Тимофій Рваний та ін. Це люди, котрі прагнуть перешкодити діям комуністів. 1960 року роман «Піднята цілина» був удостоєний Ленінської премії з літератури.

Значну частину творчого спадку Шолохова складають твори, присвячені подіям Другої світової війни. До числа найбільш відомих з них належать оповідання «Наука ненависті» (1942) і «Доля людини» (1956—1957) і роман «Вони боролись за Батьківщину» (1943-1944). Головний герой оповідання «Наука ненависті» лейтенант Герасимов на звільненій від ворога території побачив сліди «господарювання» гітлерівців і був приголомшений проявом нечуваного людиноненависництва. «Спалені вщент села, сотні розстріляних жінок, дітей, старих, знівечені трупи червоноармійців, що потрапили в полон, зґвалтовані і по-звірячому убиті жінки, дівчата і дівчатка-підлітки...» А поряд — залиті кров'ю учнівські зошити і підручники.

Головна тема оповідання «Доля людини» — звеличення мужності та незламності характеру російської людини. В центрі зображення — нелюдські знущання та муки, яких довелося зазнати у фашистському полоні звичайному російському солдатові Андрію Соколову. У двобої з ворогом, комендантом німецького табору, садистом і катом Мюллером, честь і гідність російської радянської людини стають тією зброєю, за допомогою якої герой твору здобуває моральну перемогу. Доля окремої людини стає у творі Шолохова символом багатостраждальної, але водночас героїчно-незламної долі усього радянського народу. В романі «Вони боролись за Батьківщину» описується перший період війни, коли Радянська Армія відступала під натиском переважаючих сил супротивника.

З важкими боями відходили російські воїни, на смерть стояли вони на підступах до Сталіні рада. У романі просто і правдиво відтворений героїзм радянських солдатів, фронтовий побут, товариські бесіди, скріплена кров'ю непорушна дружба. Змальовані образи робітника-шахтаря Петра Лопахіна, комбайнера Івана Звягінцева, агронома Миколи Стрельцова, сибіряка бронебійника Якима Хортиця, єфрейтора Кочетигова, лейтенанта Голощекова, кухаря Петра Лисиченка. В романі глибоко розкритий російський національний характер, що яскраво виявився в дні важких випробувань.

Шолохов був не тільки письменником, а й громадським діячем — членом Всесвітньої Ради Миру, депутатом Верховної Ради СРСР від 1937 p., з 1939 р. — дійсним членом АН СРСР, почесним доктором філологічних наук Ростовського-на-Дону і Лейпцизького університетів, почесний доктор права Сент-Андруського університету.

Літературна, журналістська та публіцистична діяльність Шолохова заслужила високу оцінку з боку громадськості: 1945 р. письменник був нагороджений орденом Слави за військові заслуги, 1955 р. — орденом Леніна, 1965 року — Шолохова удостоїли звання лауреата Нобелівської премії з літератури «за художню силу й повноту, з якими він у своєму епічному творі про Дон зобразив історичну епоху в житті російського народу» (на церемонії вручення Шолохов був названий «одним з найвидатніших письменників нашого часу»), 1967 р. Шолохову присвоїли звання Героя Соціалістичної Праці (вдруге — в 1980 року), 1965 р. — в Стокгольмі присуджена міжнародна премія миру в сфері культури.

Крім того, впродовж попередніх років письменник був нагороджений шістьма орденами Леніна, орденом Жовтневої Революції, орденом Вітчизняної війни 1-го ступеня, багатьма іншими радянськими та зарубіжними орденами. «Шолохов відкрив Дон, як Колумб відкрив Америку», — такі і подібні їм визнання роблять письменники різних країн і континентів. «Будучи глибоко російським, національним художником,— пише Г. Борян,— він одночасно належить усім народам, тому що в його висічених з алмазу та полум'я героях сконцентроване загальнолюдське і вічне». Книги Шолохова видавались на 80 мовах народів СРСР 829 разів загальним тиражем 53 мільйони 276 тисяч примірників. За кордоном його твори видавались більш як 700 разів у 47 країнах 45 мовами.

Я. Кавабата (1968) 

14 червня 1899 - 16 квітня 1972
видатний японський письменник, офіцер французького ордена мистецтв і літератури
Основні дати життя
1924 - Закінчує Токійський університет, отримавши ступінь бакалавра мистецтв. У жовтні в числі 14 письменників, серед яких, крім Кавабати, були Екоміцу Реіті, Катаока Теппей, Накагава Еіті, Фудзісава Такео та ін, утворює групу літераторів-модерністів, які назвали себе неосенсуалісти. Група починає видавати журнал «Літературна епоха» (яп. ?? ??), а сам Кавабата відноситься до головних теоретикам і ідеологам нового напрямку. Об'єднання неосенсуалісти розпадається через чотири роки.
1899 - Народився в селі Акутагава, неподалік від Осаки, старшим сином у родині займався приватною практикою лікаря. Батько письменника був високоосвіченою людиною, захоплювався літературою і мистецтвом.
1943 - удочеряє дитину свого двоюрідного брата з Такацукі (Осака). Опубліковані «Місце народження» (залишилася незавершеною), «Захід сонця», «Ім'я батька» і «Дорога Токайдо» - твори, які продемонстрували зростання інтересу письменника до проблеми національної культурної традиції.
1955 - Опублікована повість «Озеро» . Завершує роботу над своїм наймасштабнішим за обсягом твором «токійців» і повістю «Бути жінкою».
1932 - Опублікована написана в сюрреалістичній манері повість «Елегія». Фінал твору дав привід ряду критиків стверджувати про буддійських настрій письменника.
1938 - В якості журналіста пише ряд репортажів про що проходила в Японії в тому році серії ігор в го.
1906 - Вмирає бабуся .
1912 - У Ібаракі вступає до середньої школи.
1985 - У Ібаракі відкривається будинок-музей Кавабати.
1945 - Протягом місяця працює в якості військового кореспондента у військовій частині, розташованій у префектурі Кагосіма.
1957 - У журналі «синто» починається публікація повісті «Сплячі красуні».
1902 - Від туберкульозу помирає мати. Разом з бабусею переїжджає в Ібаракі.
1968 - Нагороджений Нобелівською премією з літератури «за письменницьку майстерність, яка передає єство японської свідомості». Виступає з пронизаної цитатами з буддійської поезії лекцією «Красою Японії народжений».
1917 - Закінчує середню школу в Ібаракі і надходить у старшу школу при Токійському університеті. У шкільні роки захоплюється живописом, мріючи стати художником, проте вже до 15 років зосереджується на літературі. До цього ж часу відноситься захоплення скандинавської літературою (перш за все Стріндбергом), а також творами японських авторів, що належали до групи «Сіракаба».
1931 - Починає роботу над написаної в експериментальній манері повістю «Видіння в кришталевій кулі» (залишилася незакінченою). У творі відчувається сильний вплив «Улісса» Джеймса Джойса. У 30-х роках Кавабата публікує ще ряд модерністських творів, де використовує прийоми потоку свідомості і фрейдистського психоаналізу. У їх числі близька естетиці сюрреалізму повість «Голки, скло і туман».
1926 - Опублікована принесла широку популярність Кавабата повість "Танцівниця з Ідзу». Повість вважається кращим твором раннього періоду творчості письменника. Одружується.
1971 - Приймає участь у передвиборній кампанії токійського губернатора.
1961 - Нагороджений Орденом культури. Починає писати повість «Стара столиця», для роботи над якою тимчасово переїжджає в Кіото.
1935 - Опублікована перша частина роману «Снігова країна» в журналі «Ніхон Херон». Наступні частини поступово виходять у різних журналах до травня 1937 року.
1914 - Вмирає дідусь. Ті, що жили в Осаці родичі по материнській лінії забирають дитину до себе, однак для продовження занять у школі Кавабата знову повертається в Ібаракі, де оселяється в шкільному гуртожитку. Мотиви сирітства в подальшому не раз знайдуть своє відображення в його творах.
1957 - На посаді віце-президента міжнародного ПЕН-клубу головує на міжнародному конгресі його членів у Японії (у Токіо та Кіото).
1950 - Продовжуючи традицію, започатковану Танідзакі в 1934 році, видає «Нову хрестоматію з літератури» (яп. ? ?? ? ?), де в популярній формі у вигляді есе розкриває для читачів творчість таких японських письменників, як Акутагава Рюноске, Кікучі Кан , Ісікава Дзюн та ін
1970 - Відвідує Тайвань і Корею.
1925 - Опубліковані ранні оповідання «Щоденник шістнадцятирічного» (яп. ? ? ? ? ??) і «Почуття сироти» (яп. ?? ? ??). У автобіографічному «Щоденнику шістнадцятирічного» описуються 14 днів 1914 року, що передували смерті діда. Незважаючи на зрілу модерністську манеру письма, оповідання, за твердженням самого Кавабати, був написаний саме в 1914 році.
1946 - Починає співпрацю зі створеним у тому році журналом «Нінген».
1918 - здійснює першу подорож на півострів Ідзу.
1969 - Стає почесним громадянином міста Ібаракі.
1920 - Надходить на філологічний факультет Токійського університету (відділення англійської філології).
1934 - Призначається членом Консультативної ради з літератури, створеного під егідою Департаменту громадської безпеки Міністерства внутрішніх справ. Закінчує роботу над автобіографічною повістю «Листи до батьків». Двічі відвідує гарячі джерела в Юдзаве, де починає роботу над романом «Снігова країна».
1929 - У газеті «Асахі сімбун» починається серійна публікація повісті «Веселі дівчата з Асакуса», що зображувала картини життя токійського району Асакуса, відомого численними розважальними закладами і богемним стилем життя його мешканців.
1972 - у квітні гине від отруєння чадним газом в своєму робочому кабінеті в Дзусі (преф. Канагава). Основна версія - самогубство. Причини досі залишаються нез'ясованими.
1921 - Переходить на відділення японської філології Токійського університету. Починає свій шлях у літературі, дебютувавши з оповіданням «Картини поминання полеглих на війні» (яп. ?? ? ? ?) і увійшовши до складу редакції випускається в університеті студентського літературного журналу «Нове протягом» (? ??). Літературній кар'єрі молодого письменника сприяло знайомство і тісне спілкування зі став опікувати його письменником і драматургом Кікучі Кан. Останній дав високу оцінку розповіді молодого автора, а також, плануючи покинути Японію, навіть просив Акутагаву Рюноске сприяти публікаціям подальших робіт Кавабати.
1901 - Від туберкульозу помирає батько письменника.
1948 - Обирається 4-м президентом японського відділення ПЕН-клубу.
1941 - Разом з іншими письменниками двічі відвідує Маньчжурію на запрошення маньчжурських газет і командування Квантунської армії.
1964 - Опублікована сюрреалістична повість «Рука». Розпочато роботу над повістю «Кульбаби» (публікувалася частинами в журналі «синто» до 1968 року).
1962 - Опублікована повість «Стара столиця».
1942 - Приступає до роботи над романом «Майстер гри в го» («Мейдзін») за мотивами раніше опублікованих журналістських нотаток (закінчений у 1954 році). Набирає Японське літературне товариство служіння батьківщині, курує Управлінням інформації при кабінеті міністрів.
1949 - Опубліковані «Стогін гори», «Тисячокрилий журавель» і ряд інших ключових для всієї творчості Кавабати робіт.
1933 - Опублікований оповідання «Птахи і звірі» (залишився незакінченим).
Нагороди
1954 - Премія Номи (за повість «Стогін гори»)
1962 - Приз газети «Майніті» по розділу культури (за повість «Сплячі красуні»)
1960 - Офіцерський хрест Ордена мистецтв і літератури
1952 - Премія Японської академії мистецтв (за повість «Тисячокрилий журавель»)
1958 - Премія Кікучі Кан (за керівництво японським відділенням «ПЕН-клубу»)
1944 - Премія Кікучі Кан (за «Місце народження »,« Захід »та ін твори)
1937 - Премія урядового Консультативної ради з літератури (за повість« Снігова країна »)
1968 - Нобелівська премія з літератури
1961 - Орден культури
Література російською мовою
Федоренко, Н. Т.Кавабата Ясунарі / / Кавабата Ясунарі. Фарби часу. - М.: Радянський письменник, 1982. - С. 1 - 298. - 463 с.
Чегодар, Н. І.Кавабата Ясунарі (1899 - 1972) / / Літературне життя Японії між двома світовими війнами. - М.: Сх. лит., 2004. - С. 147 - 160. - 222 с. - ISBN 5-02-018375-X
Герасимова, М. П.Пошуки незмінного в умовах змін: Кавабата Ясунарі / / Японія другої половини XX століття: Проблеми і долі / Відп. ред. Е. В. Молодякова, С. Б. Маркар'ян. - М.: Сх. лит., 2003. - С. 149 - 163. - 248 с. - ISBN 5-02-018349-0

С. Беккет (1969)

С.Беккет, ірландський драматург, романіст і поет, народився 13 квітня 1906 р. у Дубліні і був молодшим сином Вільяма Бекетта, землеміра, та його дружини Мері, дочки заможних батьків із графства Кілдер. С.Бекетт виховувався за протестантськими традиціями. Спочатку він навчався в приватній престижній школі, а потім у Ерлсфортському інтернаті. З 1920 р. по 1923 р. С.Бекетт навчається в Портора-Роел-скул у Північній Ірландії. У Дублінському Триніті-коледжі С.Бекетт вивчає мови й читає Л.Піранделло і Ш.О’Кейсі. Здобувши 1927 р. ступінь бакалавра мистецтв і диплом з відзнакою, він протягом року викладає в Белфасті, а потім їде до Парижа, де працює вчителем англійської мови й знайомиться з Д.Джойсом. Наприкінці 1930 р. С.Бекетт одержав щорічну ренту й оселився в Лондоні , де пройшов курс психоаналізу. У цей час письменник приступає до роботи над романом «Мерфі». Згодом С.Бекетт повертається до Парижа, де знайомиться з Сюзанною Дешво-Дюмсніль, з якою одружується 1961 р. На початку Другої світової війни разом з С.Дешво-Дюмсніль бере активну участь у русі Опору. 1942 р., уникнувши арешту, вони втікли від гестапо в Руссійон на південь Франції. Протягом подальших двох років С.Бекетт працював різноробом і писав роман «Уот». Після закінчення війни С.Бекетт працював в ірландському Червоному Хресті в Парижі. За антифашистську діяльність письменника нагороджено Військовим хрестом і медаллю за участь в Опорі від французького уряду. Відтоді С.Бекетт починає писати французькою мовою роман «Мерсьє й Кам’є», а також трилогію «Маллой», «Маллой вмирає» і «Неназивне». Міжнародне визнання письменнику принесла п'єса «Чекаючи на Годо», написана 1952 р. З цього періоду С.Бекетт вважається драматургом театру абсурду. З 1957 р. по 1961 р. С.Бекетт пише п'єси «Кінець гри», «Остання стрічка Стріча», «Щасливі дні». У 60-ті роки він продовжує писати для театру, радіо й телебачення. 1969 р. С.Бекетт був нагороджений Нобелівською премією з літератури «за літературні твори, які в нових формах прози і драматургії сягають вершин у зображенні поневірянь сучасної людини». Протягом подальших 10 років С.Бекетт писав одноактні п'єси, деякі з них сам ставив у лондонських і німецьких театрах. С.Бекетт помер 22 грудня 1989 р. у Парижі.

О. Солженіцин (1970)

російський письменник, публіцист, поет, громадський і політичний діяч, який жив і працював в СРСР, Швейцарії, США та Росії

Крім художніх літературних творів, які зачіпають, як правило, гострі суспільно-політичні питання, отримав також широку популярність своїми історико-публіцистичними творами з історії Росії XIX-XX століть.
Біографія

Олександр Ісаєвич (Ісаакіевіч) Солженіцин народився 11 грудня 1918 року в Кисловодську.

Батько - Ісаакій Семенович Солженіцин, російський православний селянин з Північного Кавказу. Мати - українка Таїсія Захарівна Щербак, дочка господаря багатющої на Кубаніекономії, розумом і працею піднявся на цей ступінь таврійського чабана-наймита. Батьки Солженіцина познайомилися під час навчання в Москві і незабаром одружилися. Ісаакій Солженіцин під час Першої світової війни пішов на фронт добровольцем і служив офіцером. Він загинув до народження сина, 15 червня 1918 року, вже після демобілізації (в результаті нещасного випадку на полюванні). Він зображений під ім'ям Сани Лаженіцина в епопеї «Червоне колесо» (на основі спогадів дружини).

У результаті революції і громадянської війни родина була розорена, і в 1924 році Солженіцин переїхав з матір'ю до Ростова-на-Дону , з 1926 по 1936 рік навчався в школі, живучи у злиднях.

У молодших класах піддавався глузуванням за носіння хрестильного хрестика і небажання вступати в піонери, отримав догану за відвідування церкви: 105. Під впливом школи прийняв комуністичну ідеологію, в 1936 році вступив до комсомолу. У старших класах захопився літературою, почав писати есе та вірші; цікавився історією, громадським життям. У 1937 році задумав «великий роман про революцію» 1917 року.

У 1936 році вступив до Ростовський державний університет. Не бажаючи робити літературу основною спеціальністю, обрав фізико-математичний факультет. За спогаду шкільного та університетського друга, «... навчався на математика не стільки за покликанням, скільки тому, що на фізматі були виключно освічені і дуже цікаві викладачі». Одним з них був Д. Д. Мордухай-Болтовська (під ім'ям Горяїнова-Шаховського Солженіцин виведе його в романі «У колі першому» і в поемі «доріженька»). В університеті Солженіцин навчався на «відмінно» (сталінський стипендіат), продовжував літературні вправи, на додаток до університетських занять самостійно вивчав історію і марксизм-ленінізм. Закінчив університет у 1941 році з відзнакою, йому було присвоєно кваліфікацію науковця II розряду в області математики і викладача. Деканат рекомендував його на посаду асистента вузу чи аспіранта.

З самого початку літературної діяльності гостро цікавився історією Першої світової війни і революції. У 1937 році почав збирати матеріали з «Самсонівської катастрофі», написав перші розділи «Серпень Чотирнадцятого» (з ортодоксальних комуністичних позицій). У 1939 році вступив на заочне відділення факультету літератури Інституту філософії, літератури та історії в Москві. Перервав навчання у 1941 році у зв'язку з війною.

Цікавився театром, влітку 1938 року намагався скласти іспити в театральну школу Ю. А. Завадського, але невдало.

У серпні 1939 року вчинив з друзями подорож на байдарці по Волзі. Життя письменника з цього часу і до квітня 1945 року - описана в поемі «доріженька» (1948-1952).

27 квітня 1940 одружився зі студенткою Львівського університету Наталії Решетовской (1918-2003), з якою познайомився в 1936 році.
Під час війни

З початком Великої Вітчизняної війни Солженіцин не був одразу мобілізований, оскільки був визнаний «обмежено придатним» по здоров'ю. Активно домагався покликання на фронт. У вересні 1941 року разом з дружиною отримав розподіл шкільним вчителем у Морозовськ Ростовської області, проте вже 18 жовтня був покликаний і направлений у вантажний кінний обоз рядовим.

Події літа 1941 - весни 1942 року описані Солженіциним у незавершеним повісті « Люби революцію »(1948).

Добивався напрямки в офіцерське училище, в квітні 1942 року був направлений в артилерійське училище в Кострому; в листопаді 1942 року випущено лейтенантом, спрямований до Саранська, де розташовувався запасний полк з формування дивізіонів артилерійської інструментальної розвідки.

У діючій армії з лютого 1943 року; служив командиром батареї звукової розвідки 794-го Окремого армійського розвідувального артилерійського дивізіону (ОАРАД) (пізніше - шістьдесят восьмий Сєвськ-Речицький ПАБр) другий Білоруського фронту (польова пошта № 07900 «Ф»). Бойовий шлях - від Орла до Східної Пруссії. Був нагороджений орденами Вітчизняної війни і Червоної Зірки, у листопаді 1943 року отримав звання старшого лейтенанта, в червні 1944 року - капітана.

На фронті вів військові щоденники, багато писав, відправляв свої твори московським літераторам для рецензії; у 1944 році отримав доброзичливий відгук Б. А. Лавреньова.
Арешт і висновок

На фронті Солженіцин продовжував цікавитися громадським життям, але почав критично ставитися до Сталіна (за «спотворення ленінізму»); у листуванні зі старим другом (Миколою Віткевичем) лайливо висловлювався про «паханом», під яким вгадувався Сталін, зберігав у особистих речах складену разом з Віткевичем «резолюцію», в якій порівнював сталінські порядки з кріпосним правом і казав про створення після війни «організації» для відновлення так званих «ленінських» норм.

Листи викликали підозру військової цензури. 2 лютого 1945 послідувало телеграфне розпорядження № 4146 заступника начальника Головного управління контррозвідки «Смерш» НКО СРСР генерал-лейтенанта Бабича про негайне арешт Солженіцина і доставку його до Москви. 3 лютого армійської контррозвідкою розпочато слідча справа 2 / 2 № 3694-45. 9 лютого Солженіцин в приміщенні штабу підрозділу був заарештований, позбавлений військового звання капітана, а потім відправлений до Москви, в Лубянская в'язницю. Допити тривали з 20 лютого по 25 травня 1945 року (слідчий - помічник начальника 3-го відділення XI-го відділу 2-го управління НКДБ СРСР капітан держбезпеки Єзепов). 6 червня начальником 3-го відділення XI-го відділу 2-го управління полковником Іткін, його заступником підполковником Рубльовим і слідчим Езеповим складено обвинувальний висновок, який було 8 червня затверджено комісаром держбезпеки 3-го рангу Федотовим. 7 липня Солженіцин заочно засуджений Особливою нарадою до 8 років виправно-трудових таборів і вічної засланні після закінчення терміну ув'язнення (за статтею 58, пункт 10, частина 2, і пункт 11 Кримінального Кодексу РРФСР).

У серпні спрямований до табору в Новий Єрусалим, 9 вересня 1945 переведений до табору в Москві, укладені якого займалися будівництвом житлових будинків на Калузькій заставі (зараз - площа Гагаріна).

У червні 1946 року переведений в систему спецтюрем 4-го спецвідділу НКВС, у вересні направлений в спецінстітут для ув'язнених («шарашку») при авіамоторне заводі в Рибінську, через п'ять місяців - на «шарашку» до Загорська, в липні 1947 року - в аналогічний заклад у Марфино (під Москвою). Там він працював за фахом - математиком.

у Марфино Солженіцин почав роботу над повістю «Люби революцію». Пізніше останні дні на Марфінській шарашці описані Солженіциним у романі «У колі першому», де сам він виведений під ім'ям Гліба Нержина, а його співкамерники Дмитро Панін і Лев Копелєв - Дмитра Сологдин і Льва Рубіна.

У грудні 1948 року дружина заочно розлучилася з Солженіциним.У травні 1950 року Солженіцин через сварки з начальством «шарашки» був етапований до Бутирської в'язниці, звідки в серпні був направлений до Степлаг - особливий табір у Екібастузі. Майже третину свого тюремно-табірного терміну - з серпня 1950 по лютий 1953 року - Олександр Ісаєвич відбув на півночі Казахстану. У таборі був на «загальних» роботах, деякий час - бригадиром, брав участь у страйку. Пізніше табірне життя отримає літературне втілення в оповіданні «Один день Івана Денисовича», а страйк в'язнів - в кіносценарії «Знають істину танки».

Узимку 1952 року у Солженіцина виявили ракову пухлину, він був прооперований в таборі.

Звільнений 13 лютого 1953.

У висновку Солженіцин повністю розчарувався в марксизмі, з часом повірив в Бога і схилився до православно-патріотичних ідей (повне заперечення комуністичної ідеології, розпуск СРСР і створення слов'янської держави на території Росії, Білорусії та частини Україні, встановлення в новій державі авторитарного ладу з поступовим переходом до демократії, спрямування ресурсів майбутньої Росії на духовне, моральне і релігійне розвиток народу, в першу чергу росіян, білорусів, українців як братніх народів. Вже в «шарашці »повернувся до письменства, в Екібастузі складав вірші, поеми (« доріженька »,« Прусські ночі ») і п'єси у віршах (« Бранці »,« Бенкет переможців ») і заучував їх напам'ять.

Після звільнення Солженіцин був відправлений у заслання на поселення «навіки» (село Берлік Коктерекского району Джамбульської області, південний Казахстан). Працював учителем математики і фізики в 8-10 класах місцевої середньої школи імені Кірова.

До кінця 1953 здоров'я різко погіршився, обстеження виявило ракову пухлину, в січні 1954 він був направлений до Ташкента на лікування, в березні виписаний зі значним поліпшенням. Хвороба, лікування, зцілення і лікарняні враження лягли в основу повісті «Раковий корпус», яка була задумана навесні 1955.

На засланні написав п'єсу «Республіка Праці» (про табір), роман «У колі першому» ( про своє перебування на "шарашці») і нарис «протертим очі (" Горе від розуму "очима зека )».

У червні 1956 рішенням Верховного Суду СРСР Солженіцин був звільнений без реабілітації« за відсутністю в його діях складу злочину ».

У серпні 1956 повертається із заслання в Центральну Росію. Живе в селі Мільцево (поштове відділення Торфопродукт Курловского району Владимирської області), викладає математику в Мезіновському середній школі Гусь-Кришталевого району. Тоді ж зустрівся зі своєю колишньою дружиною, яка остаточно повернулася до нього в листопаді 1956 (повторно шлюб відбувся 2 лютого 1957).

6 лютого 1957 рішенням Військової колегії Верховного суду СРСР Солженіцин реабілітований.

З липня 1957 жив у Рязані, працював вчителем астрономії середньої школи № 2.
Перші публікації

У 1959 році Солженіцин написав оповідання «Щ-854» про життя простого укладеного з російських селян , в 1960 році - оповідання «Не варто село без праведника» і «Права кисть», перші «Крохотки», п'єсу «Світло, що в тобі» («Свічка на вітрі»). Пережив певну кризу, бачачи неможливість опублікувати свої твори.

У 1961 році під враженням від виступу Олександра Твардовського (редактора журналу «Новий світ») на XXII з'їзді КПРС, передав йому «Щ-854», попередньо вилучивши з оповідання найбільш політично гострі, свідомо не прохідні через радянську цензуру фрагменти. Твардовський оцінив розповідь надзвичайно високо, запросив автора до Москви і став домагатися публікації твору. М. С. Хрущов подолав опір членів Політбюро і дозволив публікацію розповіді. Розповідь під назвою «Один день Івана Денисовича» був надрукований в журналі «Новий світ» № 11, 1962, відразу ж перевиданий і переведений на іноземні мови. 30 грудня 1962 Солженіцин був прийнятий до Спілки письменників СРСР.

Г. Белль (1972)

німецький письменник
Біографія

Генріх Белль народився 21 грудня 1917 р. у Кельні, в ліберальній католицькій сім'ї ремісника. З 1924 по 1928 р. навчався в католицькій школі, потім продовжив навчання в кельнської Гімназії кайзера Вільгельма. Працював столяром, служив у книжковому магазині. Після закінчення середньої школи в Кельні Белль, що писав вірші та оповідання з раннього дитинства, виявляється одним з небагатьох учнів у класі, які не вступили в гітлерюгенд. Після закінчення класичної гімназії (1936) працював учнем продавця в букіністичному магазині. Через рік після закінчення школи його відправляють на роботу в трудовому таборі Імперської служби праці.

Влітку 1939 р. Белль надходить в Кельнський університет, але вже восени його призвали у вермахт. Під час Другої світової війни 1939-1945 року піхотинцем воював у Франції, брав участь у боях на Україну і Криму. У 1942 Белль одружується на Ганні Марі Чех, яка народила йому двох синів. У квітні 1945 р. Белль здається в полон американцям.

Після полону він працював столяром, а потім повернувся в Кельнський університет і вивчав там філологію.

Друкуватися Белль почав в 1947 році. Перші твори - повість «Поїзд приходить вчасно» (1949), збірка оповідань «Мандрівник, коли ти прийдеш у Спа ...» (1950) і роман «Де ти був, Адам?» (1951, рос. Пер. 1962).

У 1950 Белль став членом «Групи 47». У 1952 в програмній статті «Визнання літератури руїн», своєрідному маніфесті цього літературного об'єднання, Белль закликав до створення «нового» німецької мови - простого і правдивого, пов'язаного з конкретною дійсністю. Відповідно до проголошених принципів ранні оповідання Белля відрізняються стилістичної простотою, вони наповнені життєвою конкретністю. Збірки оповідань Бьолля «Не тільки до Різдва» (1952), «Мовчання доктора Мурке» (1958), «Місто звичних осіб» (1959), «Коли почалася війна» (1961), «Коли скінчилася війна» (1962) знайшли відгук і у широкої читаючої публіки, і у критики. У 1951 письменник отримав премію «Групи 47» за оповідання «Чорна вівця» про молоду людину, що не бажає жити за законами своєї сім'ї (ця тема пізніше стане однією з провідних у творчості Белля). Від розповідей з нехитрими сюжетами Белль поступово перейшов до більш об'ємним речей: в 1953 опублікував повість «І не сказав жодного слова», рік по тому - роман «Дім без господаря». Вони написані про нещодавно пережите, в них дізнавалися реалії перше, важких повоєнних років, порушувалися проблеми соціальних і моральних наслідків війни. Славу одного з провідних прозаїків ФРН приніс Белл роман «Більярд о пів на десяту» (1959). Помітним явищем у німецькій літературі стало наступне великий твір Белля - «Очима клоуна» (1963).

Разом з дружиною Белль перекладав на німецьку мову таких американських письменників, як Бернард Маламуд і Селінджер.

У 1967 Белль отримує престижну німецьку премію Георга Бюхнера. У 1971 р. Белль був обраний президентом німецького ПЕН-клубу, а потім очолив і міжнародний ПЕН-клуб. Цей пост він займав до 1974 р.

У 1969 році на телебаченні відбулася прем'єра знятого Генріхом Беллем документального фільму «Письменник і його місто: Достоєвський і Петербург». У 1967 році Белль побував у Москві, Тбілісі та Ленінграді, де збирав матеріал для нього. Ще одна поїздка відбулася через рік, в 1968 році, але тільки в Ленінград.

Г. Гарсіа Маркес (1982)

ҐАРСІЯ МАРКЕС, Ґабріель (Garsia Marquez, Gabriel — нар. 6.03.1928, Аракатака, Колумбія) — колумбійський письменник, лауреат Нобелівської премії 1882 р.

Ґарсія Маркес народився у невеликому провінційному містечку, розташованому в басейні р. Магдалена, неподалік від узбережжя Атлантичного океану в Колумбії. Його батько — Ґабріель Гарсія, був телеграфістом, але на формування Ґарсія Маркеса як письменника справили вплив бабуся Транкіліна, на якій тримався увесь дім, та дід Маркес, полковник, учасник громадянської війни 1899—1903 pp. Сам письменник вважає, що третім фактором, який визначив його долю, була атмосфера дому, в якому він провів дитинство, побут містечка, де тісно переплітались фантастика і реальність. У восьмирічному віці після смерті діда Ґарсія Маркес залишив Аракатаку і навчався в інтернаті м. Сапакіра. Тут він вперше пробує писати. 1946 р. Ґарсія Маркес вступив на юридичний факультет університету в Боготі.

Перше оповідання Ґарсії Маркеса було опубліковане 1947 p., але його автор не мислив себе професійним літератором. 1948 р. внаслідок убивства лідера ліберальної партії атмосфера у столиці ускладнилася, і Ґарсія Маркес переїхав у Картахену, де намагався продовжити заняття. Але адвокатська кар'єра його мало приваблювала, а невдовзі він зовсім відмовився від неї і звернувся до журналістики.

З 1950 по 1954 р. Ґарсія Маркес працював репортером, вів розділ хроніки. 1951 р. вийшла повість «Опале листя « («La hojarasca»), у якій вперше з'являється містечко Макондо, що так нагадує рідну Аракатаку. Разом зі світом Макондо приходить і тема самотності, центральна для всієї творчості Ґарсії Маркеса.

1954 р. Ґарсія Маркес переїхав у Боготу, продовжував працювати в газеті, займався політичною діяльністю, а в липні 1955 р. як кореспондент газети «Ель Еспектадор» приїхав у Європу. Він працював у Римі, одночасно навчався на режисерських курсах в Експериментальному кінематографічному центрі. З Рима Ґарсія Маркес переїхав у Париж. Переворот, що стався на батьківщині, змусив його залишитись у французькій столиці. Саме тут Ґарсія Маркес створив повість «Полковнику ніхто не пише» («El coronel no tiene quien le escriba»), перший варіант якої закінчив до 1956 р., а окремим виданням книга вийшла 1961р.

Повість позначена безумовним впливом Е. Хемінґвея, про що Ґарсія Маркес сам неодноразово говорив, але дався взнаки репортерський досвід автора. Стилістику твору вирізняють дивовижний лаконізм, «снайперська точність мови», відчуття місткості та багатовимірності слова. Домагаючись художньої та психологічної переконливості оповіді, Ґарсія Маркес переписував повість 11 разів. Час дії — 1956 рік, місце дії — безіменне містечко, але у снах і споминах головного героя — полковника, учасника громадянської війни, живе інше місто — Макондо, звідки він приїхав багато років тому. Саме з Макондо входить в оповідь історичний час, у якому сплавлені воєдино реальні та легендарні події. «Полковнику ніхто не пише» — повість про самотність і про стоїчне протистояння людини абсурдності буття, злидням, голоду та немічності, бюрократичній байдужості, про непорушну віру людини в торжество справедливості.

Працюючи кореспондентом розмаїтих латиноамериканських газет, Ґарсія Маркес об'їздив чимало країн Європи, деякий час замешкував у Венесуелі, а з 1961 р. осів у Мексиці, де закінчив роман «Недобрий час» («La mala hora»). Вперше роман у спотвореному редакторами вигляді побачив світ в Іспанії, але повне видання було здійснене 1966 р. у Мексиці. Об'єктом художнього дослідження Ґарсії Маркеса стає тема насильства і його руйнівного впливу на особистість. І знову на сторінках з'являються імена Ауреліано Буендіа, Ребеки, виникає образ Макондо. Спомини дитинства та думки про фатальний зв'язок насильства і самотності переслідують Ґарсія Маркеса, вимагаючи художнього втілення. Так з'являється збірка оповідань «Похорон Великої Мами» («Los funerales de la Mama Grande», 1962).

Саме тут вперше виникає розгорнута панорама царства Макондо, над яким впродовж майже століття простягалась безмежна влада Великої Мами. Після виходу в світ збірки Ґарсія Маркес на деякий час відійшов від літератури, він пробував зреалізувати свої сили в кінематографі. Але, «працюючи в кіно, — каже Ґарсія Маркес, — я переконався в тому, що перевага зображальності над іншими оповідними елементами містить у собі, звісно, певні переваги, але також і певні обмеження, — і це стало для мене сліпучим одкровенням, бо лише тоді я усвідомив, які безмежні можливості має роман».

У січні 1965 р. Ґарсія Маркес відчув, що може «почати диктувати друкарці перший розділ слово за словом». На 18 місяців письменник пішов у добровільне ув'язнення. Воно завершилося з'явою роману, до якого автор йшов 20 років. Роман «Сто років самотності» («Cien anos de soledad») побачив світ 1967 р. в Буенос-Айресі. Успіх був запаморочливий, наклад за три з половиною роки склав понад півмільйона примірників, що є сенсаційним для Латинської Америки, а у світі заговорили про нову епоху в історії роману та реалізму. На сторінках численних літературознавчих праць зарябів термін «магічний реалізм». Саме так означували оповідну манеру, властиву романові Ґарсії Маркеса і творам багатьох латиноамериканських письменників.

«Магічний реалізм» характеризується необмеженою свободою, з якою письменники Латинської Америки зрощують сферу приземленого побуту і сферу сокровенних глибин свідомості.

Роман «Сто років самотності» — багатопланова книга, в якій на прикладі шести поколінь роду Буендіа простежується історія Латинської Америки, а також відображена в ній історія буржуазної цивілізації. Але це й історія світової літератури від античного епосу до родинної хроніки. На прикладі родини Буендіа Ґарсія Маркес досліджує епоху еволюції людської свідомості, що пройшла під знаком індивідуалізму, від джерел, біля витоків яких стоїть допитлива і заповзятлива людина Ренесансу, до підсумку, втіленого в образі полковника Ауреліано Буендіа, індивіда, який став жертвою властивого XX століттю процесу відчуження, що пронизав усі сфери. Роман «Сто років самотності» став прощанням із Макондо та його мешканцями, а тема самотності, що отримала таке блискуче завершення, відійшла на другий план у подальших творах Ґарсії Маркеса.

1972 р. з'явилася збірка оповідань «Неймовірна та сумна історія про невинну Ерендіру та її бездушну бабуню» («La increible у triste historia de la Candida Erendira у de su abuela desalmada»). По-чинаючи з цієї збірки, Ґарсія Маркес береться за всебічне дослідження проблеми влади, блискуче втілення якої сягне в романі «Осінь патріарха « («Е1 otono patriarca», 1975). Саме цей роман став гротесковим узагальненням фактів насильства і деспотизму, на які настільки багата історія людства. У центрі роману — історія сильної особистості, котра проголосила сваволю єдиним законом існування.

1981 р. побачила світ «Хроніка вбивства, про яке всі знали заздалегідь» («Cronica de una muerte anunciada»), a 1982 p. письменникові присудили Нобелівську премію. 1972 p. Ґарсія Маркес став лауреатом міжнародної премії імені Ромуло Гальєгоса.

У 1985 р. вийшов друком роман Ґарсії Маркеса «Кохання в час холери» («El amor en los tiempos de colera») — притчеподібна історія про галантне і вірне кохання, що пройшло випробування часом, і водночас своєрідна пародія на весь західноєвропейський роман — від «Нового життя» Данте до «Лоліти» В. Набокова. Наступним твором письменника став також роман — «Генерал у власному лабіринті» («El general en su laberinto», 1989), де йдеться про дивовижні «замогильні мандри» видатного співвітчизника Ґарсії Маркеса — Симона Болівара.

Поживши у Боготі, Мехіко, Барселоні, Парижі, Нью-Йорку, помандрувавши світом, Ґарсія Маркес повернувся у місто своєї юності — Картахену, де живе й по сьогодні. Щоденно, із дев'ятої ранку до третьої години дня він працює над автобіографією — своєрідним синтезом журналістики та художньої прози. Ґарсія Маркес зізнався, що вона буде тритомною: у першому він розповість про життя своїх предків, другий складатиметься із самостійних оповідей, пов'язаних із окремими фактами його життя, а в третьому томі він розповість про його зустрічі та розмови зі знаменитостями.

Українською мовою окремі твори Ґарсії Маркеса переклали С Жолоб, В. Шовкун, М. Жердинівська, С. Борщевський, Б. Бойчук та ін.

Й. Бродський (1987)

«Бродський був великим поетом в епоху, коли великі поети не передбачені», — зауважив російський поет-постмодерніст Д, О. Прігов, коли дізнався про смерть Йосипа Бродського.

Йосип Олександрович Бродський народився в сім'ї ленінградських журналістів. До 15 років він навчався у школі, а потім працював, змінивши низку професій у геологічних експедиціях в Якутії і Казахстані, на Білому морі і Тянь-Шані, був фрезерувальником, геофізиком, санітаром, кочегаром, водночас займаючись літературою, «Я змінював роботу, — говорив він, — тому що якомога більше хотів знати про життя і людей».

У 1963 році Бродський звільнився з останнього місця роботи і почав жити виключно з літературної праці: поезії та перекладів. Того ж року в газеті «Вечірній Ленінград» вийшов фейлетон «Навкололітературний трутень», в якому Бродського звинувачували в дармоїдстві. А у липні 1964 року відбувся суд над поетом, який оголосив Бродського «дармоїдом». Поета висилають на 5 років у глухе село Норинське в Архангельській області. Проте за звільнення поета клопотали А. Ахматова, О. Твардовський, К. Чукотський, Д. Шостакович, Ф. Вігдорова, Ж.-П. Сартр та інші діячі літератури й мистецтва. Завдяки цьому заступництву Бродського було звільнено вже через півтора року. Він повертається в місто на Неві.

Бродський зростає як поет, але його твори майже не публікують (окрім чотирьох віршів і деяких перекладів). Проте його вірші стають добре відомими завдяки «самвидаву», їх заучували, виконували під гітару. На Заході ж виходять дві його збірки «Вірші й поеми» (1965) і «Зупинка в пустелі» (1970).

У1972 році поета примусили залишити батьківщину.

Бродський оселився в США, викладав російську літературу в американських університетах і коледжах, писав як російською, так і англійською. У період еміграції видаються його поетичні збірки «В Англії» (1977), «Кінець прекрасної епохи» (1977), «Частини мови» (1977), «Римські елегії» (1982), «Нові станси до Августа» (1983), «Уранія» (1987).

У жовтні 1987 року Шведська академія оголосила Йосипа Бродського лауреатом Нобелівської премії з літератури. Він став п'ятим російським Нобелівським лауреатом (слідом за Буніним, Шолоховим, Пастернаком і Солженициним),

28 січня 1996 року внаслідок чергового інфаркту в Нью-Йорку земний шлях поета обірвався. Похований Бродський у Венеції — місті, яке він найбільше любив і якому присвятив чимало чудових віршів.

Творчість Йосипа Бродського зазвичай поділяють на два періоди.

Вірші раннього етапу, який завершується в середині 60-х років, прості за формою, мелодійні, світлі. «Перші 10-15 років своєї кар'єри, — згадував поет, — я користувався більш точними метрами, тобто п'ятистопним ямбом, що свідчило про певні ілюзії або про намір підпорядкувати себе певному контролю». Яскравими прикладами раннього Бродського є такі поезії, як «Пілігрими», «Різдвяний романс», «Станси», «Пісня».

У пізнього Бродського переважають мотиви самотності, пустоти, кінця, абсурдності, посилюється філософське і релігійне звучання, ускладнюється синтаксис. «В тому, що я пишу набагато більший відсоток дольника, інтонаційного вірша, коли мова набуває, як мені видається, певної нейтральності». Підтвердженням цього є його поезії «Стрітення», «На смерть другові», «Келомяккі», «Розвиваючи Платона», цикли «Частини мови» і «Кентаври».

В усіх поетичних творах Бродський віртуозно володіє мовними засобами, у його віршах сполучається архаїка й арго, політична і технічна лексика, «високий штиль» і вуличні просторіччя. Для його поезії характерні парадокси, контрасти, поєднання традиційного й експериментального. За словами Бродського, він скористався порадою свого друга — поета Євгена Рейна, звести до мінімуму використання прикметників, роблячи акцент на іменники.

У своїх віршах Бродський орієнтувався як на російську, так і на англомовну традиції. Показово, що у своїй Нобелівській лекції поет назвав своїми вчителями Й, Мандельштама, М. Цветаева і А. Ахматову, а також Роберта Фроста і Вістана Одена.

Бродський спробував усвідомлено поєднати, здавалося б, непоєднувані речі: він схрестив авангард (з його новими ритмами, римами, строфікою, неологізмами, варваризмами, вульгаризмами тощо) з класицистичним підходом (величні періоди в дусі XVIII ст., ваговитість, неквапливість, формальна бездоганність), світ абсурду зі світом порядку.

Так, починаючи з вірша «Пілігрими» (1959) він зображує рух у просторі серед хаосу предметів. У цьому ж творі він застосував прийом переліку предметів, що проходять перед поглядом спостерігача:

Мимо ристалищ, капищ,

мимо храмов и баров,

мимо шикарных кладбищ,

мимо больных базаров,

мира и горя мимо,

мимо Мекки и Рима,

синим солнцем палимы

идут по земле пилигримы.

Цей постмодерністський прийом зустрічається у «Великій елегії Джону Донну», «Столітній війні», у поезіях «Прийшла зима...» й «Ісаак і Авраам». Нерідко Бродський своїми «гіперпереліками» створює справжній постмодерністський колаж, відтворює мозаїчність світу. У віршах Бродського відчутна настанова на одночасне відтворення буття космосу, історії, людського духу, світу речей, екзистенціального відчаю, втрати, розлуки, абсурдності життя і особливо — панівної смерті:

Смерть — это все машины,

Это тюрьма и сад.

Смерть — это все мужчины,

Галстуки их висят.

Смерть — это стекла в бане,

В церкви, в домах — подряд!

Смерть — это все, что с нами, —

Ибо они — не узрят.

Поезія Бродського інтертекстуальна. Нерідко в його віршах ми знайдемо чимало прихованих алюзій і ремінісценцій, а часом і неприхованих цитат із Данте і Донна, Шекспіра і Блейка, Гете і Шиллера, Кантемира і Державіна, Пушкіна і Лермонтова, Ходакевича і Одена. Головне, що поет, користуючись чужими фарбами, завжди залишається самим собою. Природно й те, що Бродський обирає твори таких поетів, що близькі йому чи то за духом, чи то за даним настроєм, чи то за складом поетичного таланту.

Специфічною рисою поетики Бродського є також самоцитування. Так, у творчості 90-х років зустрічається чимало цитат із власної поезії раннього періоду, насамперед 70-х років.

Трапляється в поезії Бродського і постмодерністський пастіш. Яскравий приклад — шостий сонет із циклу «Двадцять сонетів до Марії Стюарт», у якому для вираження свого жорсткого і безжалісного погляду на людину, світ, кохання, різко трансформується текст пушкінського шедевру «Я вас кохав...»:

Я вас любил. Любовь еще (возможно,

Что просто боль) сверлит мои мозги.

Все разлетелось к черту на куски.

Я застрелиться пробовал, но сложно

С оружием. И далее — виски:

в который ударить? Портила не дрожь, но

задумчивость. Черт! Всё же по-людски!

Я вас любил так сильно, безнадежно,

как дай вам. Бог другими — но не даст!

Он, будучи на многое горазд,

не сотворит — по Пармениду — дважды

сей жар в крови, ширококостный хруст,

чтоб пломбы в пасти плавились от жажды

коснуться — «бюст» зачеркиваю — уст.

Від постмодерністської свідомості у Бродського присутні також іронія і самоіронія, змішання високого й низького, трагічного і фарсового, насиченість поетичних текстів образами попередніх істерико-літературних епох і культурними реаліями. Усі ці та інші ознаки постмодерністської лірики є, наприклад, у його творі

«Речь о пролитом молоке»:

Я сижу на стуле в большой квартире.

Ниагара клокочет в пустом сортире.

Я себя ощущаю мишенью в тире,

Вздрагиваю при малейшем стуке.

Я закрыл парадное на засов, но

Ночь в меня целит рогами Овна,

словно Амур из лука, словно

Сталин в XVII съезд из «тулки».

Однак поезія Бродського — зовсім не сума неотрадиціоналістських і постмодерністських художніх прийомів. Це справді висока поезія, сповнена і філософською напруженістю, і тонким ліризмом, і високою громадянською позицією, і моральними питаннями, і роздумами про місце поета у сучасному світі, і ствердженням високої місії поетичного слова.