Епоха Відродження . Ф.Петрарка

Сайт вчителя зарубіжної літератури Шевченко Алли Віталіївни

ФРАНЧЕСКО ПЕТРАРКА

(1304-1374)

Епоха Ренесансу в свідомості наших сучасників зазвичай асоціюється з іменами Леонардо да Вінчі, Рафаеля, Тиціана, Мікеланджело, Дюрера, Брейгеля, Рабле, Сервантеса, Шекспіра, Боккаччо, Еразма Роттердамського, Монтеня. Але своїм культурним відродженням Європа, можливо, в першу чергу, зобов'язана великому італійцеві, Франческо Петрарці. Це був перший видатний гуманіст, поет, котрому вдалось побачити цілісність течії думок, що передували Відродженню, і об'єднати їх у поетичному синтезі, котрий став програмою наступних європейських поколінь. Петрарка — засновник нової сучасної поезії, людина, яка наважилася в мороці середньовіччя запалити полум'я не так божественного, як земного, людського почуття.

Франче́ско Петра́рка, також просто Петрарка (італ. Francesco Petrarca; 20 липня 1304, Ареццо — 19 липня 1374, Аркуа-Петрарка) — італійський поет та літописець, ранній гуманіст. Один із засновників гуманізму, його називають «батьком гуманізму».

Особливо відомі сонети Петрарки, котрі вважаються зразком жанру. Мова творів Петрарки, Данте та Бокаччо (відомі також як «три корони» = італ. tre corone) заклала основу сучасної італійської мови, зокрема першого словника італійської Vocabulario degli Accademici della Crusca виданого 1612 року.

Життя[вікіпедія

20 липня 1304 в Ареццо, поблизу Флоренції народився Франческо Петрарка. Його батько — флорентійський нотар П'єтро ди сер Паренцо (сер Петракко) був вигнаний з Флоренції (як і Данте) «чорними» ґвельфами за приналежність до партії «білих» ґвельфів (прихильників папи).
1310 Петрарка переїхав до Авіньйона (місцевість Воклюз), де жив його батько, що переселився з Італії за папою Клементієм V.
1316 за бажанням батька Петрарка вивчав право в університетах Монпельє (1316-20) та Болоньї (1320-26), проте більше цікавився літературою та письменництвом.
1326 Батько помер і Петрарка кинув навчання та повернувся до Авіньйона, де працював клерком у кількох конторах, попри роботу у нього залишалося багато вільного часу, котрий він присвятив літературній творчості.
6 квітня 1327, за власними словами поета, у Великодну п'ятницю (хоча насправді це повинен був бути Великодний понеділок) в авіньйонській церкві Св. Клари він вперше зустрів жінку на ім'я Лаура (Петрарка)^[ru] (можливо Лаура де Саде, померла від чуми у 1348 році), нерозділене кохання до котрої протягом сорока років він оспівував у численних сонетах, канцонах, секстинах, баладах та мадригалах збірки «Книга пісень» (Il Canzoniere). Існує думка, що це кохання поет вигадав як джерело натхнення своїх віршів.
26 квітня 1336 він разом зі своїм братом та двома слугами зійшов на гору Венту (Mont Ventoux, 1 909 м) поблизу міста Карпантра (департамент Воклюз, Франція), про що написав звіт у листі до свого друга Франческо Діоніджі (Francesco Dionigi). Оскільки це є першим відомим документом про гірську експедицію, то 26 квітня 1336 вважається днем народження альпінізму, а Петрарка його засновником (деколи «батьком альпінізму»). Водночас цей твір описував новочасне бачення природи.
1337 отримавши церковні синекури він придбав будиночок у долині річки Сорги, де з перервами прожив 16 років (1337—1353).
- Поїздка до Риму, після котрої Петрарка написав свій твір Африка — епічну поему про події Другої Пунічної війни та римського генерала Публія Корнелія Сціпіона Африканського, що зробило його знаменитим у Європі.
- В Авіньйоні народився син Джованні (Giovanni), хоча прийнявши духовний сан, Петрарка не міг одружитись, він мав двох дітей (жінка/жінки невідомі).
1341 У Римі Петрарку як поета увінчано лавровим вінком (poeta laureatus), він став першим з часів після античного Риму, хто удостоївся цієї честі. При чому отримав такі запрошення також з Парижа та Неаполя.
1343 У місцевості Воклюз народилась донька Франческа (Francesca). Вона вийшла заміж за Франческоло да Броссано (Francescuolo da Brossano), котрий пізніше був виконавцем заповіту Петрарки.
1344 Після двох тривалих подорожей Італією (1344—1345 й 1347—1351), він зав'язав численні дружні зв'язки, у тому числі з Бокаччо.
1347 Мріючи про відродження величі Стародавнього Риму, Петрарка проповідував відновлення Римської республіки, підтримуючи авантюру «трибуна» Кола ді Рієнці, що зіпсувало його стосунки з кланом Колонна й спонукало переселитися до Італії.
1353 Петрарка назавжди покинув Воклюз, коли на папський престол вступив Інокентій VI. Той уважав Петрарку чарівником через його заняття Вергілієм.
1361 Від чуми помер син Джованні.
1362 Народилася внучка Елета (Eletta). Утікаючи від епідемії чуми у Європі, Петрарка переїхав у Венецію до сім'ї доньки.
1366 Народився онук Франческо. Помер, не досягнувши дволіття.
1367 Петрарка переїхав до Падови, де до кінця своїх днів занурився в релігію.
19 липня 1374 Петрарка помер в Аркві (поблизу Падови, яке нині названо на його честь Аркуа-Петрарка), де і був похований. Він заповів свою бібліотеку рукописів місту Венеція, ці рукописи стали важливою часткою бібліотеки Св. Марка у Венеції (Biblioteca Nazionale Marciana
)

Справжньої слави Петрарка зазнав, як автор ліричних віршів, присвячених золотоволосій Лаурі, (6 квітня 1327 року в церкві св. Клари поет зустрів своє кохання — молоду, дуже привабливу жінку, яка увійшла в світову літературу під ім'ям Лаури. Лаура померла під час епідемії чуми в 1348 році). Про цю збірку сам автор писав, як про поетичні "дрібниці", немов вибачався, що написана вона не класичною латинською, а повсякденною італійською мовою. Проте насправді Петрарка неабияк дорожив цим натхненним витвором, зберігав і ретельно обробляв його.

Так виникла "Книга пісень", що складається з 317 сонетів, 29 канцон, а також секстин, балад і мадригалів. Ця книга також є сповіддю Петрарки, тільки цього разу — сповіддю ліричною. У ній відбилася любов поета до вродливої заміжньої жінки, яка походила зі знатної авіньйонської родини. Вона народилася близько 1307 року, у 1325 році вийшла заміж і померла страшного 1348 року, коли в багатьох країнах Європи лютувала чума. Зустріч з Лаурою сповнила душу Петрарки великим почуттям, що заторкнуло найніжніші, наймелодійніші струни його душі. Коли Петрарка довідався про передчасну кончину своєї коханої, він записав в екземплярі Вергілія: "Лаура, знана своїми чеснотами і довгий час прославлена в моїх віршах, уперше постала перед моїми очима у літа моєї ранньої юності, у 1327 році, вранці 6 квітня, у церкві св. Клари в Авіньйоні; і в тому ж місті, того ж місяця й у той же день і годину 1348 року цей світоч згас, коли я був у Вероні, не відаючи своєї долі".

По суті, "Книга пісень" — це насамперед картина різних щиросердих станів Петрарки. Протягом десятиліть він оспівував жінку, яка не сказала йому жодного ласкавого слова. У дзеркалі любові увесь час відбивався його складний внутрішній світ. У поезіях Лаура сприймається як справді жива: у неї легка хода, ніжний голос, золоте волосся. Новаторство Петрарки полягає в тому, що він не лише створює образ коханої, а й розкриває внутрішній світ свого героя, який любить і страждає. Так Петрарка стає творцем нової, психологічної лірики, що стала дорогоцінним внеском у скарбницю світової поезії.

Поетичний тріумф Лаури став одночасно й тріумфом Петрарки. Не випадково в "Книзі пісень" ім'я Лаура (Laura) так тісно пов'язане зі словом лавр (lauro). Часом стирається навіть межа, що відокремлює Лауру від дерева слави, прекрасна жінка перетворюється на символ земної слави для поета. Вона вінчає його чоло гілкою зеленого лавра, і через тисячу років люди будуть пам'ятати про співця Лаури.

Сонет 61

Франческо Петрарка

Благословенні будьте, день і рік,

І мить, і місяць, і місця урочі,

Де постеріг я ті сяйливі очі,

Що зав'язали світ мені навік!

Благословен вогонь, що серце пік,

Солодкий біль спечаленої ночі

І лук Амура, що в безоболоччі

Пускав у мене стріл ясний потік!

Благословенні будьте, серця рани

І вимовлене пошепки ім'я

Моєї донни — ніжне і кохане,

І ці сторінки, де про неї я

Писав, творивши славу, що не в'яне, —

Й ти, неподільна радосте моя!

Переклад Д. Павличка

Коли любов, схиливши зір, нетлінне

Коли любов, схиливши зір, нетлінне

Збирає дихання в одно зітхання

I перетворює його в звучання

Ясне, благе, небесне, янголине,

Моє все серце так розкішно гине,

I так нуртують мислі і бажання,

Що мовлю я: "О мите, будь остання,

Якщо такої гідний я кончини!"

Але той голос, що в його я волі,

Спиняє душу, відійти готову:

Його впиваючи, вона блаженна.

I знов живу я, і моєї долі

Нить то вкоротить, то розгорне нову

Вона, що межи нас, небес сирена.

Переклад М. Ореста

На смерть Лаури

Франческо Петрарка

CCLXXIX

Чи скиглення в гаях зачується пташине,

Чи в літнім вітерці зашепчуть деревa,

Чи лепетливих вод гармонія жива

юди до берега зеленого долине,

Де я сиджу й пишу погожої години,-

Про неї, дар небес, що нині укрива

Глибінь землі, я сню і мислю, і слова,

Здається, з уст живих спадають у долини.

"Для чого завчасу марнуєш ти свій вік? —

Вчувається мені.— Для чого з-під повік

Струмиш потоки сліз розпучливо, безсило?

Я вмерла, щоб ланцюг скороминущих літ

Зімкнути з вічністю; зіниці я склепила,

Щоб їх розкрити там, у непомеркний світ ".

CCCXII

Ні зоряних небес мандрівні хори,

Ні вітрокрилі в морі байдаки,

Ні в полі збройних лицарів полки,

Ні звіра красного глибокі нори,

Ні вісті, що приходять через море,

Ні строф любовних точені рядки,

Ні в ароматах свіжої лукu

Співання дам, що тішать наші зори,-

Ніщо мого вже серця не торкне:

Свій день і сонце втратило, труднe.

I все для нього мороком укрите.

Журбою стали довгі дні мої:

Я кличу смерть, бо прагну ту зустріти,

Що був би краще не стрівав її.

Переклад М. Зеров