Лірика Лі Бо, Ду Фу, Омар Хайям

РОЗВИТОК КИТАЙСЬКОЇ ЛІРИКИ ЕПОХИ ТАН

Ієрогліф „дао” перекладається з китайської як „шлях” чи „закон”, „правило”. За цим вченням, людина – частина всесвіту, людина і природа – єдине ціле, людина підпорядкована дао – загальному законові. Пізнати дао – шлях природи – призначення вільної людини, бо це її шлях також.

Китайський поет Лі Бо (що означає «біла слива») був не тільки найзнаменитішим поетом епохи Тан, а ще й «найдивнішим із дивних» свого часу.

Народився поет 701 року в провінції Сичуань у сім’ї купця, здобув добру освіту. За легендами, вже в 5 років міг вивести будь-якого ієрогліфа, а у 10 — написав свого першого вірша. Майбутня доля була прогнозована: юнак повинен був стати чиновником. Але Лі Бо не з тих, хто підкоряється правилам: він залишає суєтне життя та разом з учителем-даосом живе на горі Міншань, присвячуючи свій час вивченню даосизму. Багато мандрує країною, пише вірші. У 724 році створює літературний гурток під назвою «Шестеро «ледарів» із бамбукового гаю».

Вірші Лі Бо дивували учених сучасників поета: вони є надто простими, невигадливими. Але поета їхня думка хвилювала мало, він писав так, як вважав за потрібне.

У 724 році Лі Бо опинився у столиці та був представлений імператорові Сюань-цзуну. На імператора справили враження знання мов та філософії Лі Бо, і він запропонував поетові звання академіка та місце при дворі. Поет оспівував красу дружини імператора — Ян, яка власноруч розтирала фарбу для того, щоб Лі Бо міг своїм чарівним пензлем накреслити ще один геніально простий вірш.

Але довго при дворі імператора поет не втримався. Друзі говорили, що у нього в спині є «кістка гордості», яка не дозволяє йому схилятися ні перед ким.

Помер Лі Бо у будинку свого родича Лі Ян-біна, якому залишилося у спадок близько 900 віршів поета. Смерть його оповита легендами. Одні кажуть, що поет потонув, намагаючись пройти по місячній доріжці на озеро, інші вважали, що він загинув, прагнучи спіймати відображення місяця в воді, а треті стверджували, що бачили, як, прийшовши до нього, місячною доріжкою на озеро спустився одноріг.

Джерело: https://dovidka.biz.ua/li-bo-biografiya-skorocheno

.Печаль на яшмовому ґанку» Лі Бо

На яшмових сходах

біліє холодна роса.—

Промокли панчохи.

Пливуть мовчазні небеса.

Дивлюсь крізь фіранку

на місяць осінній печальний,—

На тихій воді він тремтить

і повільно згаса.

«Печаль на яшмовому ґанку» Лі Бо аналіз

Автор – Лі Бо

Літературний рід: лірика

Жанр: філософська лірика

Тема «Печаль на яшмовому ґанку» – туга дівчини в розлуці з коханим, образи природи

Провідна думка вірша: автор показує страждання люблячої жінки, яка чекає коханого. Але іі чекання марні, молодість пройшла швидко (як роса), кохання, як життя, швидкоплинне. За допомогою образів природи автор передає почуття жінки, її сум і печаль, адже вона залишилася самотньою.

Вірш «Печаль на яшмовому ґанку» складається лише з 20 ієрогліфів, схожий на малюнок. Тут немає описів кохання, є лише зримі образи, які передають почуття ліричних героїв.

Художні засоби :

Епітети : яшмові сходи; мовчазні небеса; місяць печальний, осінній; тиха вода; холодна роса.

Метафори : місяць згасає, тремтить; пливуть небеса; біліє роса.

Образи-символи у назві вірша «Печаль на яшмовому ґанку»:

Внутрішній стан у поезії Лі Бо “Печаль на яшмовому ґанку”, тобто почуття смутку передається за допомогою конкретних, зримих образів:

«яшмовий ганок» – поетичний символ імператорського палацу;

«мовчазні небеса» – символ чогось далекого, холодного;

«місяць осінній печальний» – місяць в Китаї відображає сутність інь, жіночий природний принцип.

«холодна роса» – в китайській поезії досить ємний символ, з давнини з нею пов’язували уявлення про швидкоплинність людського життя, про осінь життя; м

Яшма (камінь) – за даоським уявленням вважалася «каменем життя», бо зміцнювала фізичне тіло і продовжувала життя, тобто це символ чогось надійного, саме з яшми будували сходи в імператорському палаці, ґанок (точний переклад — порог) — конфлікт, зіткнення «широкого світу» з «приватним світом»: моральних норм з почуттями, життєвих обставин з внутрішнім світом людини;

Джерело: https://dovidka.biz.ua/pechal-na-yashmovomu-ganku-li-bo

Ду Фу - один із найвидатніших поетів Китаю, особливо шанований за ті вірші, де він ототожнює свою лиху долю зі стражданнями всього китайського народу. Був пов'язаний довгою та теплою дружбою з Лі Бо. Їх часто згадують як двох найвизначніших геніїв усієї китайської поезії. У традиційному китайському літературознавстві Ду Фу присвоєно титул «шишен» («священномудрий поет»)

Ду Фу (кит. 杜甫) (712–770) — китайський поет епохи Тан. (справжнє ім’я — Ду Шаолін; 712—770) — китайський поет.
Використовував традиційні літературні форми. Хоча він писав переважно на піднесені теми, також не залишав без уваги хвалебні вірші й тости.

Онук поета Ду Шень-яня, Ду Фу походив зі стародавнього роду. Народився у збіднілій на той час сім'ї провінційного урядовця невисокого рангу.
Свій перший вірш написав у 7 років, і його високо оцінили знавці поезії. Намагався скласти державні іспити, аби за сімейною традицією отримати посаду державного службовця, проте службовцем не став.

Його творчість нараховує понад 1500 віршів, у яких відображено настрій протистояння танським вельможам та історичну панораму правління династії Тан: її розквіт і занепад. Серед віршів Ду Фу офіційна китайська критика виділяла твори, написані на політичні теми (оспівування імператора) і на теми тлінності існування, твори про людську нікчемність.

У 20-35 років багато подорожував Китаєм, вів розгульне життя. У 741 р. прибув до столиці імперії Чан’ань. Там мешкав майже 10 років, отримав при дворі незначну посаду. Під час бунту Ань Лушаня втік зі столиці разом із почетом імператора, а його родина залишилась у Чан’ані; поет довго не мав від них жодної звістки. Був ув’язнений бунтівниками та пробув у полоні 2 роки. Після придушення бунту Ду Фу було наближено до імператора і у 757 р. він став радником молодого імператора Суцзуна і навіть отримав привілей критикувати імператора, але як тільки Ду Фу скористався цим привілеєм, його було ув’язнено. Комісія, яка розслідувала цю справу, визнала його винним лише в тому, що він дійсно вважав, що може критикувати імператора. Зрештою його було виправдано й імператор навіть пробачив поетову зухвалість та залишив коло себе на тій самій посаді. Проте у 759 р. Ду Фу пішов зі служби та оселився зі своєю родиною на півдні, у нижній течії Янцзи.

Смерть спіткала поета 770 року, коли він на човні спускався річкою. У 770 році Ду Фу у віці 59 років помер у злиднях.

Творча спадщина Ду Фу

Автор циклів віршів «Три правителі», «Три розлуки», «Вірші в 500 слів про те, що було у мене на душі, коли я зі столиці прямував у Фінсянь» (755).

Ду Фу успішно працював у різних літературних жанрах. Новаторством було те, що поет відкрито писав у своїх віршах про актуальні суспільні проблеми, не вдаючись за існуючими традиціями до натяків, алегорії тощо. Так, у віршах про війну він відверто говорить про людські страждання й смерть. Розкриваючи тему праці, детально описує повсякденні людські турботи тощо. Поезія Ду Фу філософська за змістом. Поет глибоко усвідомлює місце і роль людини у Всесвіті, розуміє, що немає нічого вічного, усталеного. Зникають колись могутні держави, натомість з’являються чагарники. Ду Фу разом з Лі Бо та Дзюй-Ї (їх називали «могутньою трійцею» китайської поезії) сприяли відродженню літератури у Танську добу не тільки в Китаї, але й Кореї, В’єтнамі, Японії.

У його творчості переважають соціальні мотиви. А герої лірики Ду Фу прості люди.

«Пісня про хліб і шовк» Ду Фу аналіз У вірші «Про хліб і шовк» яскраво зображена тема війни і миру та долі людей. Автор використовує художні засоби для зображення війни і миру, закликає людей “перекувати мечі на орала” та зупинити війну.

Ліричного героя, насамперед, хвилюють наслідки війни. Це державницька позиція, яка осмислює все з погляду історичних процесів.

Точка зору мирного населення, простого народу збігається з позицією ліричного героя, який закликає «повиливати з блискучих лат» «серпи, мотики і рала», знаряддя мирної праці хлібороба.

Ду Фу оспівує саме хліб і шовк, а не, наприклад, хліб і сіль тому що він прагне не лише миру для задоволення життєво необхідних потреб – хліба, а й потребує його для творчості – шовк сприймається не лише як результат мирної праці, а й краси, продукт творчості, натхнення, яке навряд чи приходить, коли буде страшна війна.

Чому вірш називається «Пісня про хліб і шовк»? Хліб і шовк — те, що було основою, символом нормального життя в Китаї.

Поет оспівує мирне життя своєї батьківщини, прагне повернути до нього своїх співвітчизників.

Ду Фу Експрес-опитування

1. Як називається епоха, коли творив Ду Фу?Епоха Тан

2. Як перекладається друге ім′я Ду Фу - Цзимей? Священномудрий

3. Скільки віршів залишив після себе Ду Фу?Приблизно 1500

4. Ким був дід поета Ду Фу?Поетом Ду Шень-яня

5. З яким відомим поетом товаришував Ду Фу?Лі Бо

6. Де, за легендою, помер Ду Фу?У човні

1. Яка тема вірша Ду Фу «Пісня про хліб і шовк»?Війна і мир в долі людини

2. На що пропонує Ду Фу переплавити блискучі лати в цьому вірші?На серпи, мотики й рала

3. Яка ідея вірша Ду Фу «Весняний краєвид»?Віра у відродження Батьківщини після війни

4. Що в цьому вірші для поета «дорожчі від злота»?Листи з Батьківщини

5. Де відбуваються події вірша Ду Фу «Подорожуючи, вночі описую почуття»?У човні

6. Що, на думку поета, може його «звільнити від служби»?література

Золота доба персько-таджицької лірики.

Золотою сторінкою світової літератури у період Середньовіччя стала творчість митців Сходу, яка подарувала світові плеяду енциклопедично освічених, усебічно розвинених велетнів думки — філософа і лікаря Авіценну, астронома й математика Абу-Рейхана Мухаммеда Біруні, засновника алгебри Аль-Хорезмі, філософа, математика, поета Омара Хайяма. Найголовніше, що їх об’єднує,— це палка зацікавленість людиною: її життям, почуттями, проблемами, знаннями, її духовними пошуками. Проте кожній національній східній літературі притаманні оригінальні риси, пов’язані з національними особливостями народів, релігією, яку вони сповідували. Відомий історик А. Гуревич про Середньовіччя і сучасність: «Середні віки давно закінчилися, вони дуже далеко від нас. АлеСередньовіччя — це епоха, коли було закладено багато основ сучасного світу».

СЛОВНИКОВА РОБОТА

Рубаї́ (перс.: رباعی‎ rubāʿī, "катрен"), у множині — рубаят (rubāʿiyāt رباعیات) — чотиривірш, як правило філософського змісту, за схемою римування: ааба чи аааа (різновид монорими)

.Рубаї— один із жанрів таджицько-перської поезії, часто філософського змісту.

Це мініатюрний віршований твір, що виражає певну думку, підкреслену в останньому рядку строфи, має рівну кількість складів, єдиний музичний ритм. Обсяг рубаї — чотири рядки, три з них (а іноді й усі чотири) римуються між собою (ааЬа/аааа). За змістом нагадують філософське повчання, притчу, епіграму, тост, любовну замальовку, прислів’я чи приказку; мала поетична форма вимагала економності в застосуванні засобів художньої виразності і високої концентрації думки, змісту. У далекому минулому рубаї співали один за одним та розмежовували паузою. Об’єднані в тематичні групи чи збірки, співали ці чотиривірші як куплети однієї пісні, у межах якої розвивався ліричний образ.

18 травня 1048 — 4 грудня 1131

— перський поет, математик, філософ, астроном. Представник жанру рубаї.

Саме слово «Хайям»перською мовою означає«наметовиймайстер»

Ім’я: Гіяс ад-Дін Абу-ль-Фатг Омар ібн Ібрагім аль-Хайям ан-Нішапурі.

(Сучасники називали його Найученішою людиною століття, Доказом істини, Знавцем грецької науки, Царем філософів Сходу і Заходу.)

• Роки життя: бл. 1048-1131 рр.

• Місце народження: м. Нішапур на сході Ірану.

• Родина: батько — багатий ремісник, виготовляв намети для султана, очолював цех ткачів (звідси «Хайям» — наметник).

• Освіта: Нішапурський медресе; навчання в Балдасі, Хорасані, Самарканді.

• Діяльність: поет, математик, астроном, філософ; на службі в султана Малік-шаха в м.Ісфахан; викладач у медресе.

• Основні твори: 10 трактатів з філософії, математики, астрономії, збірка «Рубайят».

Омар Хайям:цікаві факти

Був дуже обдарованою людиною – володів такими науками, як: геометрія, математика, астрономія, фізика, історія, теософія, філософія.
В досконалості володів арабською мовою. Захоплювався медициною та музичним мистецтвом. Напам’ять знав Коран.
Наукову діяльність розпочав про дворіМалік-шаха. Принц настільки цінив Омара, що садовив його на трон поруч з собою.
Відкриває свою обсерваторію та розробляє новий календар, який на 7 секунд точніший від григоріанського. Склав «Астрономічні таблиці», які включали в собі зоряний каталог.
В 1080 році пише свій перший філософський трактат «Про буття і повинність». В ньому він розриває ідею, що порядок речей не є результатом божественного творіння, а скоріше природних законів.
Писав вірші у жанрі рубаї – чотиривіршів. Ніколи не вихваляв у них правителів чи меценатів. Омар Хайям ніколи не надавав великого значення своїм віршам, вони в нього виходили, зазвичай, експромтом.
Він ніколи не був одружений, а все життя присвятив літературній та науковійдіяльності.

Творчість Омара Хайяма як поета стала відомою в Європі у XIX ст. завдяки Едварду Фітцджеральду, який 1859 року видав 24-сторінкову книжечку «Рубайят Омара Хайяма». У ній було100 рубаї. Від цієї книжечки у великому захопленні була не тількиЄвропа, а й Америка та країни Сходу. Переклади, переспіви лірики Хайяма після цієї книжечки з’явилися німецькою, французькою, іспанською, італійською мовами. Виникла мода на східну поезію(особливо на форму чотиривірша — рубаї) і в слов’янських літературах. Скільки ж поезій, лірико-філософських чотиривіршів — рубаї — написав Омар Хайям? Достеменно не відомо нікому. Одні дослідники стверджують, що їх близько 400, інші — що їх майже 1000, ще одні 2008 року зазначили, що цих поезій майже 5000, Чому такі різні відомості? Напевно, тому, що свої римовані лірико-філософські перлини мислитель за життя ніколи не видавав, навідміну від наукових праць. Він їх просто записував на полях своїх наукових досліджень у хвилини роздумів. Українською мовою рубаї Омара Хайяма перекладали АгатангелКримський, ВасильМисик, Дмитро Павличко, Павло Лозієв, Микола Цибенко та інші.

. Виразне читання рубаї Омара Хайяма (підручник с.140)

Ні, не гнітять мене перестрахи й жалі,

Що вмерти мушу я, що строки в нас малі.

Того, що суджене, боятися не треба.

Боюсь неправедно прожити на землі.

* * *

Коли єство моє ліпив творець із глини,

Зарані відав він про всі мої провини.

Якщо від нього й гріх, чому ж мене він хоче

В день суду ввергнути в палаючі глибини?

* * *

Шукай людину скрізь: на бідному постої,

У закутку нужди, й у пишному покої.

Одна душа жива за сто Кааб дорожча!

Чому ж ідеш до них? Шукай душі живої!

* * *

У кого кожний день в запасі півкоржа.

У кого свій садок і хата не чужа,

Хто в рабстві не родивсь і сам рабів не має,

У того світлий зір і радісна душа.

* * *

І юних, і старих — всіх поглинає час,

І невеликий нам дається днів запас.

Ніщо не вічне тут: ми підемо так само,

Як ті, що вже пішли й що прийдуть після нас.

* * *

Твій ворог — небеса коловоротні.

Без друзів ти, всі дні твої самотні.

Будь сам собою, не гадай про завтра,

В минуле не дивись, живи сьогодні!

* * *

Що знаєш ти? Адже ти сам — ніщо!

Ти вітер, дим, і весь твій крам — ніщо?

З обох боків у тебе небуття.

Ти весь в ньому, ти й тут і там — ніщо!

* * *

Прийшли ми чистими — і стали ми брудними,

Прийшли веселими — зробилися сумними.

Гарячі сльози нам у серці запікались!

Життя розвіявши, тепер у прах лягли ми.

* * *

Гончар голів людських — своє він знає діло:

Витворні чаші він виготовляє вміло.

Він на обрус життя нам перекинув чашу —

Й замкнув під нею все, що тисне душу й тіло.

* * *

Так мало радості в цьому земному колі!

Тож не схиляй чола, будь весел і в неволі!

Тримайся з мудрими, бо й сам ти тільки легіт.

Вода, вогонь та пил, що віється у полі.

(Переклади В. Мисика)

Літературна гра «Так чи ні»

1. Омар Хайям — це псевдонім видатного поета. (Ні)

2. Найсильніше захоплення Хайяма — поезія та математика.(Так)

3. Є спільне між Хайямом та Ньютоном. (Так)

4. «Рубайят» — це збірка поезій Омара Хайяма. (Так)

5. Омара Хайяма не приймали високопоставлені особи. (Ні)

6. Омар Хайям зробив відкриття про те, що Земля обертаєтьсянавколо Сонця. (Ні)

7. Календар, над удосконаленням якого працював Омар Хайям,виявився дуже неточним і не був прийнятий. (Ні)

8. Учені точно підрахували, скільки віршів написав Омар Хайям.(Ні)

9. У медресе після кількох виступів у диспутах Омара Хайяма перевели з учнів у вчителі. (Так)

10. Візир сельджуцького султана Малік-шаха був другом дитинства Омара Хайяма. (Так)

11. В Омара Хайяма рано не стало батьків. (Так)

12. Твори Омара Хайяма нині недостатньо відомі читачам у світічерез складну мову. (Ні)

Домашнє завдання

Вивчити напам’ять 2–3 рубаї Омара Хайяма.

Позакласне читання. Творчість Рудакі і Гафіза.

ГАФІЗ

літературний псевдонім Мохаммеда Шамседдіна або Шамс ад-діна Мухаммада; перс. خواجه شمس‌الدین محمد حافظ شیرازی‎; близько 1325, Шираз — 1389 чи 1390, там само) — перський і таджицький поет, народний співець.

Улюбленими темами його газелей є віра, і викриття лицемірства. Його вплив на життя іранців можна знайти в читаннях Гафіза, часте покладання його віршів на перську традиційну музику, образотворче мистецтво і перську каліграфію. Його могила у Ширазі є шедевром іранської архітектури і популярна серед туристів. Адаптація, наслідування і переклади віршів Гафіза існують багатьма мовами світу.

Газе́ль (англ. ghazal; від араб. — ліричний вірш) — ліричний вірш, що складається не менше як з трьох, не більше як з дванадцяти бейтів (двовіршів), пов'язаних наскрізною моноримою кожного другого рядка (крім першого бейта з парним римуванням) за схемою метричної основи аруза: аа, ба, ва, га тощо.

Європейський читач вперше познайомився з газеллю в латиномовній інтерпретації Т. Гайда (1767). Першим до газелі в Європі звернувся Й.-В. Ґете, котрий написав свій «Західно-східний диван».

Газелі зустрічаються і в доробку українських поетів (І. Франко, В. Поліщук, Д. Павличко та ін.). У творчості А. Казки ця віршована форма зазнала певної зміни (зокрема, не вживається сфрагіда), а після монорими застосовано рефрен:

Хлоп'ятком бігав я в садку — то був лиш сон!

Ласкало сонце у щоку — то був лиш сон!

І сад здававсь старий, густий, і так було

В нім любо гратись в холодку — то був лиш сон!

І батько, й ненька, і брати, і сестри — де воно?

Все щезло, мов луна в гайку, — то був лиш сон!

Й знов: монастир, вечерень сум й тужливий дзвін,

Тра канонаршить хлопчаку — то був лиш сон!

А далі вже зашумував Красою Всесвіт — пить

Кохання келих юнаку — то був лиш сон!

Чарівний сон — а я повірив, що в журбі,

В самотині шептать в кутку — то був лиш сон!

Рудакі́ (Абу Абдаллах Джафа́р Ібн Мухаммад, 852, селище Панджрудак, тепер Пенджикентський район Таджикистану — 941, там же) — перський і таджицький поет, вважається засновником персько-таджицької літератури.

Рудакі, якого величають «Адамом поезії» мовою фарсі

Пе́рська мо́ва, або фарсі́ (فارسی МФА: [fɒːrˈsi], Fārsi) — південно-західна іранська мова індоіранської гілки індоєвропейської сім'ї, основна сучасна наступниця давньоперської мови. Поширена в Ірані, Афганістані (офіційно відома як дарі з 1958 року через політичні причини), Таджикистані (офіційно відома як таджицька з часів встановлення радянської влади через політичні причини) та деяких інших регіонах. Термін фарсі здебільшого вживають саме як протиставлення цим літературним стандартам, оскільки всі три мови нерідко об'єднують поняттям перська мова.

Найпривабливіше у Рудакі полягає в тому, що в кожному його вірші виражений образ живої людської особистості, кожен із них пронизаний думкою про людину. Рудакі був першим із класиків, котрий відкрив людину та ввів її у літературу. Він змальовував природу, навчав мудрості, оспівував царів, вельмож, богатирів,— але він був першим із великих поетів класичної епохи, у якого в центрі уваги стоїть просто людина, людська особистість як така. І природу, і філософські повчання, і панегірики — Рудакі усе змальовував через людину, звичайну, наділену почуттями, земну. У Рудакі свій особливий стиль, який вирізняє його з-поміж усіх інших поетів: яскрава образність без пишномовності і надмірної ускладненості, живе сприйняття природи та її олюднення, народна простота і наспівність, пристрасть до поетичних образів доісламського періоду, до пехлівійської традиції — словом, «геніальна простота», як означив його стиль таджицький письменник і вчений Садріддін Айні. Над усіма його художніми особливостями домінує естетика простого і звичайного.

Рудакі зробив значний внесок у жанр рубаї, зробивши їх «мініатюрними драмами», «маленькими трагедіями»: Чотири речі нам потрібні, щоб невеселих збуться дум: Здорове тіло, добра вдача, ім'я хороше, світлий ум.

Кого Всевишній обдарує

цими дарами чотирма, Той завжди радуватись має

і проганять од себе сум.

Віршова досконалість Рудакі яскраво виявляється у його касидах — «Елегія про старість» і «Мама вина»